Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили газди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров’ячих вименей, змащуючи їх часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толічці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; і дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки» — викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв’яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було — чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі — у дві коси з червоними уплетами — придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співак Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну, та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співак, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога — чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний заспівав їм на Трійцю; не чує Митуса: нема серед красунь його Зореслави — леле, та то ж таки її голівка в рутв’яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, — та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?

А тоді заспівала русалка з жита, і впізнав Митуса голос Зореслави:

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, іржав кінь, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий–здоровий повернувся з походу, — не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та була ще русалкою і мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» — «Полин, полин!» — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв’яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.

На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» — «Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Життя — пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».

А зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні з свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, і добра надія теплилась у серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка у співця погасла…

— Навіщо ти вбив його? — підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. — Чому ти забув, що найбільший дар для народу — співець?