Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Проте образ троєцького пана швидко стерся в пам’яті, а мамине обличчя зжовкло, мов зів’яла динька, і я пам’ятаю ту мить пробудження з гарячкового сну: мати лежала на палубі, закутана в сіре покривало, потім хтось з наших затулив мені очі долонями, як дитині, хоч був я вже парубчаком, і я почув лише сплеск за бортом, а потім мене ті долоні відпустили.

З гарячкового сну розбудив мене й назавше повернув до дійсності навальний, що глушив вуха зусібіч, рев корабельних сирен. Я вибіг з трюму на палубу й аж присів зі страху: попереду корабля з обох боків виднілася забудована мурашиним містом земля, в океан із суші впадала велетенська брудна ріка, а в її гирлі перед самим носом нашого корабля на високому, в три поверхи, постаменті стояла гігантська зелена від окису статуя жінки з факелом у правій руці та з книжкою — в лівій, увінчана стрілчатою короною, з обличчям суворим і розумним, і я подумав, що це і є та Америка, до якої ми з мамою вибралися; постать жінки наближалася до мене, я навіки запам’ятав її обличчя, захопився ним, полюбив і готовий був намалювати його з замруженими очима, а на душі відлягло: не пропаду на чужій землі, яку охороняє така маєстатична, мудра й добра богиня.

Але статуя залишилась позаду, насупроти сунули кораблі й баржі, скреготали якорні ланцюги, гримотіли, вдаряючись у борти, синьо–чорні від мазуту хвилі, закожушені трісками й соломою; полегкість у душі мінялася гнітючістю: на нас насувався берег з неймовірно високими будинками — коломийська ратуша загубилась би серед них, мов квасолева тичка в Петрилівському лісі; ті будинки, безмовні й чорні, спиналися в задимлене небо, з–поміж них вистрілювали фабричні димарі, з яких вибухали клуби чорного диму; на березі свистіли локомотиви, метушилися маленькі й чорні від кіптяви люди; мої супутники стояли на палубі отупілі, мов вівці у спеку, і казали, що ц е Америка.

Я дивився з нерозумінням на чужий світ і не міг утямити, для чого мама сюди вибралася й умерла марно по дорозі; я не знав, що мав далі робити, — може, триматися жінки, яка затулила мені долонями очі, коли тіло мами викидали за борт; та жінка стояла на палубі й горнула до себе трійко дітей, біля її подолка для мене, майже дорослого, місця не було; я безпорадно розглядався довкола — всяк був заклопотаний своєю бідою: посеред океану збирало всіх докупи днище корабля, тут простилалася перед кожним чужа земля, і кожен муситиме шукати на ній хліба сам.

Наша шіфа причалила до маленького острівця в гирлі Гудзону, до берега з нього — рукою подати, і я й подумати не міг, що в тих карантинних бараках з червоної цегли мені доведеться пробути в голоді цілий місяць, поки прийде черга медичного огляду. Нарешті підійшов до мене чоловік у білому халаті, сказав викласти двадцять доларів; лікар довго зазирав мені в очі — я вже потім дізнався, що емігрантів, заражених трахомою, завертали до Гамбурга — і випустив мене до катера. За кілька хвилин я, самотній як палець, німий і майже без грошей, ступив на американську землю.

Згадую ті перші, невпевнені й боязкі мої кроки берегом Манхеттена, а в уяві чомусь постала в пам’яті та мить, коли я, заангажований Адамом Коцком, повернувся навесні 1907 року з Америки до Львова, влаштувався у Народному готелі й зважився з набитою доларами кишенею зайти до кав’ярні «Монополь», що заховалася за спиною пам’ятника Міцкевичу, — там, як казав мені Коцко, збираються на розмови львівські богемісти, які належать до літературно–мистецького угруповання «Молода муза». Можна деколи побачити й Івана Франка за столиком у кутку, де він п’є каву і переглядає газети, зрідка приходить Стефаник…

У смокінгу, циліндрі й білих рукавичках я зайшов до кав’ярні, коли ще було порожньо. За шинквасом біля консолей, заставлених масивними канделябрами, сиділа пухкенька звабливогруда кельнерка; вона, видно, зразу належно мене оцінила, бо не забарилася підійти до мого столика; я замовив каву і з цікавістю очікував завсідників, яких Коцко ще в Америці так колоритно описав, що я напевно зміг би кожного впізнати — молодих українських модерністів, які пишуть свої твори у кав’ярнях не заради екзотики, а тому, що бідні, мов церковні миші, не мають кабінетів. Замість візитної карточки я мав у теці кілька олійних мініатюр, зроблених ще у Грініч–вілліджі, богемному кварталі Нью–Йорка, де колись Едгар По написав свого «Ворона». Були це символічні кунстштюки, на кожному з яких крізь сцени праці, злигоднів, розкошів, розпусти, насильства, оргій проступали деталі статуї Свободи — рука, стрілчата корона, факел, благородне й суворе обличчя античної богині. Я був упевнений, що з цими візитками приймуть мене до товариства і що на мої майбутні малюнки, створені на матеріалі львівського життя, матиму попит.