Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

А тепер хочу вам признатися, чому не завітала до вас першого дня, коли приїжджала останній раз до Львова. Я тоді не могла вам пояснити…

Був червень 1903 року. Я покинула сонячний курорт Сан–Ремо на березі Лігурійського моря й поверталася додому майже здоровою. Ви, певно, здогадуєтеся, що це моє quasi дуже умовне й оптимістичне, але я перестала кашляти й мої кості не так наполегливо давали про себе знати. Мені слід було, щоб не ризикувати тією набутою над морем крихтою сили, їхати прямо до Києва, але здалося, що у Львові на мене нетерпляче чекають Іван Труш, Михайло Павлик і ви. Я хотіла конче побачитися з вами після тієї не дуже мирної розмови в Криворівні. Однак, перебуваючи на самоті, людина інколи переоцінює себе, думає, що вона комусь дуже потрібна, вділить радості, щось доброго порадить, утішить своєю присутністю. На жаль, не завжди так буває, господарі часто добре без гостя обходяться й не шаліють з радості при його появі.

Труша я чекала ще в Сан–Ремо, він тоді перебував у Римі, обіцяв завітати до мене; але потім написав, що не встигне, бо на Великдень мусить бути в Косові: хоче малювати гагілки [52] Гаївки. . Я ж хотіла з ним домовитися про ціну за мій портрет, який він тимчасово виставив для огляду в Науковому товаристві імені Шевченка, — щоб купити. Павлика я хотіла спитати, чи не могла б заробляти своїм знанням мов, якби переїхала жити до Львова. А вам мала віддати написану в Сан–Ремо драматичну поему «Вавилонський полон» і ще — розповісти легенду, яку там почула, щоб утішити вас, такого зрозпаченого у віршах «Із дневника». А зі всього того вийшов пшик… Павлик був роздратований — посварився з Трушем: ворог будь–якого натяку на модерн, Труш почав безцеремонно втручатися в літературні справи, мов ментор, десь там образив молодого здібного новеліста Михайла Яцкова, Павлика теж. Мені ж на мою пропозицію щодо праці у Львові Павлик відповів, що — можна, якби я відмовилася від усілякої політики, мовляв, у Галичині й своїх політиканів не бракне. Я сказала, що такої умови не приймаю, бо вона суперечить моєму світоглядові, темпераментові й заповітові мого дядька Михайла Драгоманова.

А ще той дощ, та львівська холодна мжичка, що діймає до костей! Та я таки того ж дня, після розмови з Павликом, пішла на Чарнецького до Товариства, щоб побачити вас. Не застала. Микола Федюшко, критик, сказав, що ви тільки–но пішли додому, та напевно по дорозі зайшли до кав’ярні Шнайдера випити кави й переглянути газети. Я розглянулася по стінах: десь тут мав висіти мій портрет, помітила зніяковіння на обличчі Федюшка. «Ваш портрет Труш забрав, — сказав він. — Продав…» — «Продав?! — перепитала я упалим голосом. — Але ж ми…» — «Портрет купив галицький намісник, він колекціонер і добре платить».

Я відчула, як здерев’яніла моя права рука і стала такою ж безвладною, як ліва; я стояла посеред кімнати, немов безкрила Ніке: замість крил відтяли мені віру в людину. Труш — цей ввічливий, чемний і талановитий Труш — продав мене? І кому — польському аристократові! Скількох уже отак було віддано чужинцям, подаровано за спасибі, gratis, а це — за гроші! Вперше в нашій історії…

«І я буду в тій колекції, серед графинь, як хто — російська чи українська дворянка?» — спитала я врешті Федюшка.

«Може, як українська поетеса…»

«Це зворушливо: галицький намісник — меценат українських поетів… Почекайте, а може, я належу до польських магнатів, до компанії намісника, треба дослідити свій родовий корінь… Ви не знаєте, хто у Львові займається генеалогією?» — не вгамовувалась я, ніби це Федюшко продав мій портрет намісникові.

«Панно Лесю, — переконував мене критик, — Труш мав право продати свою роботу… Ви теж щось отримуєте за поезії…»

Федюшкова логіка не допомагала. Я почувалася зрадженою, не потрібною тут, чужою не лише Павликові й Трушеві; мені, як ніколи, треба було побачити вас, щоб переконатися в протилежному. Я вийшла з будинку Товариства й подалася на Академічну.

А далі було так.

Із кав’ярні Шнайдера вийшов Іван Франко — у широкополому сірому капелюсі, з піднятим коміром плаща, без парасолі, руки заклав у кишені й, щулячись під дощем, пішов краєм тротуару, ставлячи ліву ногу твердше, злегка налягаючи, мов сівач; і я подумала, що цей титул найкраще підходив би для Франка — сівач! Я могла вас наздогнати, та раптом стишила ходу й пішла слідом за вами, як ішла все своє життя. І так було мені затишно й разом з тим тривожно: я ж іду за Франком, самим Франком — як він скаже потім у «Мойсеї» — у мандрівку століть з його духа печаттю. І так було радісно від того, що мені, кволій жінці, випала аж така щаслива доля — йти разом з вами в безсмертя. Та тут, немов канчук, ударили мене безнадією ваші слова, над якими я проплакала всю ніч у Сан–Ремо: