Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

У Криворівні ви з Гнатюком уже чекали на мене, обидва вийшли з Мітчукової хати, коли я перейшла через кладку на Заріччя; я ждала вашого радісного вигуку, адже від останної нашої зустрічі в Колодяжному минуло цілих десять літ, я ждала вашого дзвінкого сміху, ви ж колись уміли так заразливо сміятися, тож була прикро розчарована, коли ви, зсутулений і наче менший зростом, ніж були колись, пішли мені назустріч отяжілим кроком, пильно оглянули мене всю своїми холоднуватими синіми очима, ніби по–новому оцінювали, торкнулися пишними вусами моєї кисті, а потім чемно запросили до господи. Гнатюк, здається, був розчарований моєю зовнішністю — що ж, на Трушевому портреті я виглядала набагато імпозантніше, — він увічливо посміхався, та особливого захоплення мною я на його лиці не прочитала; мене вмить заболіла давня рана, завдана ще в дитинстві матір’ю («Леся негарна, недотепна, нецікава»), я тут же спробувала заглушити біль згадкою про молодого Франка, який під час свого першого візиту в Колодяжне, коли мені було п’ятнадцять років і я писала свої перші вірші, лежачи в ліжку, застав мене якось за писанням, ласкаво й довго дивився на мене і, видно, побачив у мені щось незвичайне, бо сказав: «Ви вся світитеся, панно Лесю»; я хотіла забальзамувати цією згадкою розвереджену давню рану, та ваші очі були холодні й не бачили в цю мить того мого світла, — і я з прикрим настроєм сіла за стіл.

Господиня принесла нам у полив’яних горнятках пахучого малинового чаю, а в мисці — накроєного тугого будзу, схожого на голландський сир; ви, не дотримуючись етикету, відразу взяли горнятко обома долонями й смачно сьорбнули; я бачила, як вам не хочеться розпочинати розмову, ви були мовчазний, замкнутий, відчужений, і я тоді подумала скрушно і з нехіттю: «З цим чоловіком щось коїться, якийсь він ніби приголомшений», — не люблю бачити людей, що вже перешуміли, надто коли бачила їх у найбільш голосний шумливий час…

Незручну мовчанку порушив Гнатюк:

— Ви надовго в Буркут, панно Лесю?

— Це залежить від ласки власниці тамошнього курорту пані Лакусти, — відказала я без ніякої інтонації.

— А вода в Буркуті справді цілюща… Тільки бережіться гадюк, їх там повно.

— В раю теж були змії, ідеального місця на світі нема.

— Будете трохи працювати над віршами?

— Вірші — не робота, а хвилеві імпровізації…

Гнатюк помовчав, потім мовив, силувано посміхнувшись:

— Та воно так — для кого поезія не є засобом існування. Тому, хто має багатого батька, навіщо гонорари?

— Гонорари, пане Гнатюк, — відказала я різко, — не мають ніякого стосунку до того, який у кого батько. Всяка праця варта плати, і то не за такими жебрацькими тарифами, як у Галичині.

Тоді ви підвели на мене погляд і сказали:

— У нас справді гонорари жалюгідні, та й то субсидуються вони часто вашою культурною громадою… Що кому: галичани заспокоюють сумління працею, а українські діячі тим, що присилають нам якусь копійку. І в цих, і в тих своя мораль.

Наша колишня дискусія з вами загрожувала повторитися ще раз — усно, я не бажала цього, боялася розриву, проте не втерпіла:

— Коли наші гроші вас деморалізують, не приймайте… І не така вже в галичан аж велетенська праця, щоб подивляти її й наслідувати.

— «Ви нам теж не подобаєтеся» — не метод у дискусії, — мовили ви з відчутним роздратуванням. — І якими б малими галицькі діячі не були, українські від того більшими не стануть. Я розумію: у вас гірші умови. Але хто вам забороняє виходити за рамки легальності й таки щось робити?.. Упадок абсолютизму в Росії станеться як не нині, то завтра, треба бути готовим…

— Не нині, то завтра… — посміхнулася я іронічно. — Якщо так вірити щодня, то ніхто ніколи упадку абсолютизму не дочекається.

— Віра гори ворушить… — сказали ви і замовкли.

З гірким осадком я попрощалася з вами й Гнатюком. Мене мучила совість: вас треба берегти, ви ж і архітектор, і майстровий, і двірник, усяк від вас вимагає найбільшої офіри, і ніхто не задумується над тим, що Франко поки що в нас один, що в нього не залишається часу для викінчення своїх творів; і коли потім, у Сан–Ремо, я отримала дванадцяту книгу «Літературно–наукового вісника» за 1902 рік і прочитала ваші вірші «Із дневника», то проплакала всю ніч. Згадала тоді ваші слова «віра гори ворушить»: вони щось більше означали, ніж проста репліка, я це відчувала; та хіба я могла тоді знати, що це рядок з майбутнього «Мойсея», що ви вже тоді писали поему й никли від страху за те іще не вроджене дитя.