Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Тривога вкралася в мою душу: я передчував тоді свою біду… Хотів ще розпитати про можливість виставок, та до кав’ярні увійшло троє. Були це, як потім я дізнався, Остап Луцький — елегантний, з метеликом під шиєю, Василь Пачовський — поважний, зосереджений, і Йосип Шпатько — довгов’язий, галасливий, у картатій зачовганій блузі.

— Як тільки я закінчив свій виступ у залі «Яд Харузіму» — ти ж знаєш, як публіка мені плеще, — смикав Шпатько Пачовського за рукав, продовжуючи почату, певне, ще на вулиці розмову, — чіпляється до мене розпорядник єврейського клубу Йоахім Шварц — ти його знаєш — і завважує мені, що я нетактовний; я йому відповідаю, що не вважаю себе ідеальним, хоча за ідеали й борюся; йому ж, бач, цього мало, він називає мене при людях за мої антисемітські гуморески юдофобом; я — ти ж мене знаєш — людина спокійна, але навіть найлагідніший пес у найдобрішого господаря раз на рік зривається з ланцюга, то й кажу йому: «Як я маю вас любити, коли ви навіть свого Ісуса розіп’яли»; а він, чуєш, що відказує мені, паршивець: «То була помилка наших предків, треба було таких, як ти, дурнів розпинати…» Присутні, ті самі, які мені щойно плескали, підняли регіт, і я мусив утікати. Хіба не правду завжди мовлю: nad kazdym wisi katastrofa… [55] Над кожним висить катастрофа ( пол .).

— Перестань, Йосипе! — шикнув Яцків. — Ти як хочеш людей розсмішити, то готовий рідній мамі в очі плюнути… То що будемо робити, панове? Нас багато, маємо гостя, а грошей, як звичайно, нема. Може, підемо на «окоцімське» до вуйця Томаса на Баторого або ж до найдешевшої кав’ярні Юза?

Косинюк підійшов до Малгосі й замовив багатий стіл.

Товариство було вражене: гість розплачувався зеленими банкнотами, були це справжні долари, і мав він їх цілу пачку. Луцький з Пачовським перезирнулися, в їх поглядах тінню майнуло недовір’я; Яцків заспокійливо кивнув рукою, проте знизав плечима — мовляв, яка мана погнала його з багатої Америки в жебрацьку Галілею; тільки Шпатько, побачивши долари, пройнявся безмежною повагою до американського маляра. Він увихався біля нього, панібратськи підморгував, заглядав приязно в очі, підбадьорював поглядом, що мало означати: зі мною не пропадеш, допомагав пані Малгосі накривати стіл, ставив, що смачніше, перед гостем, і врешті сам усівся поруч. Косинюк радо приймав Шпатькову запопадливість: він почувався чужим серед нового товариства, і такий зв’язковий був йому потрібний, а може, це давалися взнаки заокеанські митарства, під час яких доводилося хапатись за будь–яку послужну можливість у надії вирватися зі скрути, ризикуючи при тому потрапити в руки шарлатану.

Остап Луцький підняв келих. Він усе ще вважався ідейним натхненником львівських модерністів, хоч після того, як засумнівався в геніальності Франка, ласкаво залишивши йому титул взірцевого продуцента, авторитет його катастрофічно похитнувся, бо в кожного, хто був посвячений в цей літературний конфлікт, при зустрічі з Луцьким неодмінно спливали в пам’яті слова Франкової відповіді авторові пасквілю: «Я б мужів з вас повиводив, навіть з мавп таких, як ти», — і молодомузівський проводир, який навчався у Празі і Кракові й особисто був знайомий з Пшибишевським, теж мусив весь час пам’ятати, які асоціації він будить у товаришів; прутик Франкової насмішки з часом почав батожити, став гарапником, канчуком, карбачем — врешті Луцький не витримає цих безконечних шпіцрутенів і виїде зі Львова. Та поки що він тримав фасон, тільки полохливо поглядав на вхідні двері кав’ярні, знаючи, що о другій годині, по–кантівськи точно, заходить Франко. Та було ще загодя.

Луцький промовив:

— Що я хотів би сказати, панове–товариші… Одно слово, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ми з Василем подивилися роботи нашого шановного гостя–колеги, і я подумав: скільки марно пролито сліз нашими письменниками над долею емігрантів — Стефаник, Конопніцька, Сенкевич, Короленко, та й Франко теж… А що маємо в результаті? Я не заперечую — зрештою, про це знає краще пан Косинюк, — лились, лились ті чорні сльози емігрантів… Проте, як бачите, найпростішим нашим людям довелося зіткнутися з високою культурою Америки й повернутися в рідний край з певним цензом. А як потрібен, як необхідний злет духа українського народу на рівень, я сказав би, світових партитур! Відлітають наші селяни, мов журавлі, за океан…

— А на їх місце польська шляхта переселяє мазурів, — перебив Луцького Пачовський.

…Я слухав, опустивши голову. Луцький мав рацію: хіба в Трійці зміг би я здобути мистецьку освіту? Та мене там свої люди зацькували б собаками, мов зайця; у своїй простодушності — я ж був інший, незрозумілий, а тому й небезпечний для усталених віками сільських традицій — мене просто позбулися б, звісно ж: над ріллею не горбиться, забавляється мальовидлами — а що, коли всі перестануть орати, сіяти, жати і пити в корчмі?.. Мене таки врятувала еміграція…