Роман Іваничук - Четвертий вимір. Шрами на скалі

Але як забути той моторошний стан самотньої й німої людини у джунглях неосяжного міста, де всяк зайнятий собою й до іншого байдужий тільки тому, що Морган перераховує в банк свій двохсотий мільйон, а робітник, щоб завтра не здохнути на вулиці, мусить розпочинати збивати йому двісті перший…

Хвалити Бога, я таки ходив до заболотівської школи й навчився читати латинкою. Це мені допомогло в Америці: я відчитував рекламні написи і зіставляв з малюнками — так поволі навчився англійської мови настільки, що міг порозумітися з людьми. Ми приїхали влітку, тож спати можна було у сквері, в парку чи просто на тротуарі, накрившись пакувальним папером або вийнятими із смітника газетами, а в дощ ішов до десятицентової нічліжки; спочатку були в мене гроші, і я міг купувати картоплю, яку пекли в жаровнях на вулицях, мав за що взяти дешевої ковбаси для котів, попастися ввечері недоїдками на ринку, похлебтати супу за п’ять центів.

Та гроші втікали з рук, мов пісок крізь пальці, і страх перед голодною смертю погнав мене шукати праці. Робочих рук Нью–Йорк, здавалося, потребував, як пустеля води: всюди будувалися будинки, доки, фабрики, на вулицях били камінь для бруківки, в Централ–парку прибиральники наколювали на палички з цвяхами недопалки й усіляке сміття, на тротуарах сиділи із щітками чистильники взуття, на перехрестях, де зупинялися автомобілі, стояли молоді негри із шматами в руках, вони бігли юрмою до машин і навперебій, без дозволу власників, витирали з них пил, — я всюди пробував знайти працю й звідусіль мене проганяли, справляючи на біржу, де безробітні вистоювали в черзі тижнями й місяцями, щоб за п’ять доларів записатися на роботу…

— А чи не завелика то ціна, пане Луцький, — сотні занапащених життів за мене одного? — спитав украдливо Косинюк. — Навіть якщо б я був геніальним малярем?

— Евентуально, пане Іване, може, й так… — у Луцького враз пропав ораторський хист. — Бо, як казав Тарас, — «не нам на прю з тобою стати…» Але ж ви є… і ми вам допоможемо, як лише зуміємо.

— О, так! — вигукнув Шпатько. — Та ми, пане Іване, вивісимо ваші твори в залі єврейського клубу «Яд Харузім», там ставить деколи свої спектаклі театр «Руської бесіди», по суботах і неділях збирається сметанка, яка має смак! А в касино… Та хіба якийсь там пан меценас, який проциндрює в карти сотні ринських, не купить вашої картини? Пане Косинюк, хоч я й знаю, що nad kazdym wisi katastrofa, гарантую вам: не пропадемо!

Залягла тиша, поети мовчки чаркувались. Яцків поглипував скрадливо на буйночубого Косинюка, їв і пив, та на його обличчі тінився винуватий вираз: може, від того, що стіл аж угинався, а бенкетують вони за чужий рахунок і ніяк не зможуть віддячитися Косинюкові, коли долари в того закінчаться, — хіба що пісними голубцями в їдальні вуйця Томаса.

Луцький квапно міняв тему розмови, він нікому не хотів віддавати свого першенства.

— Наше товариство, колего, назвало себе «Молодою музою». Це нині модно: «Молода Польща», «Молода Німеччина» і т. ін. А назву подарував нам новеліст Михайло Яцків. У його збірці новел «Казка про перстень» є прекрасна річ — «Доля молоденької музи», в якій захована символічна загадка потреби творення, вона формулюється у словах: «Якби він любив мене, то відчув би, що я тут». Не знати, а підсвідомо через свій талант відчути — де муза! Звичайно, якщо той талант є… Та вам цей секрет напевно знайомий. Артистична творчість не сміє бути ні боною, ні нянькою, ані пропагатором, бо єдиною її функцією є внутрішня потреба творця, яка в жодну розумову шухляду не вкладається.

Я визнавав за Луцьким певну рацію. Але ще тяжіли наді мною роки, прожиті в Америці, де можна на очах ситих, щасливих людей померти голодною смертю, а можна випадком і розбагатіти — і те, і се мені знайоме; наді мною тяжів заклик Адама Коцка віддати всю силу розуму й рук не чужинцям, а своїм, — то як погодитися з тим, що мистецтво не сміє бути пропагатором ідей, не повинно мати мети? Я просто не міг наразі зрозуміти, чому ці люди ховають голови в пісок, коли по тюрмах голодують в’язні, коли народові на своїй землі заборонено мати свій університет. Хто ж ви тоді — нарциси?

За столом розпочалася суперечка, та я вже її не сприймав: йшло до обіду — двері до кав’ярні все частіше відчинялися, і я зрозумів, що жду когось такого, хто міг би відповісти на ці мої сумніви. Може, Стефаник зайде, — щеміло моє серце, — і я припаду до його грудей, пригадаю йому краківську почекальню, залізну піч, зжовклу від горя жінку й хлопчину, що рисує вуглем на підлозі страдні обличчя емігрантів, — та чи заспокоїв би він мене? Гамір за столом наростав, усі говорили й ніхто нікого не слухав, а щем у моєму серці згущувався й пік, і я збагнув, що це пече мене чекання особливо несподіваного, і та несподіванка не буде Стефаником, а тим, хто прозрів майбутнє свого народу, — ось увійде він, величний, мов пророк, я переконаюся, що його не видумали, що він живе на землі, й образ його заспокоїть мої тривоги.