Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Офіцер підійшов впритул і вихопив трубку з рук Горовиця:

— Ви арештовані!

— Я так і здогадався, — відповів Саша, прислухаючись, як у трубці в руці в офіцера гарчить. — Але арештувати мене ви не маєте права: я член Ради робітничих депутатів, а депутат не може бути арештований без ухвали Ради.

— Я — Боголєпов–Южин і арештовую вас як офіцер для особливих доручень командуючого округом: в окрузі надзвичайний стан, і військове командування не потребує ухвал вашої Ради. Поручик Петров! Керуйте обшуком…

Поручик Петров не дуже поспішав виконувати наказ, рухався він мляво, з обличчям індиферентним, — поліцейські функції йому не імпонували, і Горовиць встиг його випередити. Він підійшов до шафи в кутку, замкнув її на ключ і ключ поклав до кишені.

— По–перше, — сказав Горовиць, — раз ви наполягаєте на моєму незаконному арешті, то я мушу передати все, що тут є, органам, які вивчатимуть мої провини і ваші права на арешт. По–друге, я заявляю рішучий протест і вимагаю викликати голову Ради депутатів або принаймні голову «Викорого», які обидва, як вам мусить бути відомо, не більшовики: я вимагаю їхньої санкції! По–третє, якщо справа йде про арешт, то повинні бути, як і належить у таких випадках, поняті!

Треба було згаяти час, скільки можливо: Іванов, почувши, що розмову урвано, збагне, в чому річ, і надішле підмогу.

— Та що з ним балакати! — загукали гарячіші з юнкерів. — Однаково за ним мотузка тужить!

— Пробачте! — перегукав їх Саша. — На все свій час! Прийде час і на мотузки! А тимчасом я прошу виділити людину, яка писатиме протокол, як і належить при всякому арешті — законному чи беззаконному…

— Протокол буде складений в комендатурі, — понуро сказав Боголєпов–Южин. — Прошу вас слідувати за мною.

Горовиць прикинув: до «Арсеналу» — два квартали, п'ять–шість хвилин, дві–три хвилини вже проминули. Отже…

Він звів руку й заговорив:

— Громадяни юнкери! Перед вами студент. Ви теж, здебільшого, студенти чи вчорашні гімназисти. До вас моє слово, дорогі колеги! — Саша вирішив виголосити зворушливу, а головне — довгу промову. — Зараз ви беззаконно арештовуєте мене, але, згадайте, півроку тому, коли ми всі сиділи ще за партами, всі ми мріяли про той час, коли прийде свобода, коли вже не буде ніколи ні арештів, ні насильства, ні жандармів, ні педелів. І от цей час настав. Прийшла революція! — Юнкери притихли, вони ніяк не сподівались, що до них казатимуть промову. А Саша вже волав патетично: — Але вас тепер самих заміряються зробити знаряддям насильства і пригнічування свободи…

— Досить! — гаркнув Боголєпов–Южин. — Взяти його!

Вікно в Маріїнський парк було перед Горовицем, і він бачив: алеями парку з берданками в руках біжать люди, попереду — Іванов.

Саша вказав рукою на вікно, не уриваючи промови:

— І от ви бачите: сюди поспішає обурений народ і тримає в руках зброю, щоб захистити свободу від замаху проти неї…

Боголєпов–Южин кинув трубку на важіль апарата. Призводити до збройної сутички — на це повноважень він ще не мав. Крім того, юнкерів у нього було десятка півтора, а робітників бігло, може, з півста. Юнкери вже почали задкувати.

Телефон зразу задзвонив, Горовиць взяв трубку:

— Алло?

Боголєпов–Южин зробив «кругом» — остроги дзенькнули малиновим дзвоном. Але на порозі він зіткнувся з Івановим.

— Пробачте!

— Пробачте!

Вони зміряли поглядом один одного з ніг до голови. Іванов дихав глибоко і часто — він біг і задихався. Боголєпов–Южин покусував губу. Іванов переступив поріг і ввійшов у кімнату.

— Пробачте, — знову перепросив Іванов, — ми, здається, перешкодили вам?

Саша Горовиць тим часом балакав по телефону. Дзвонив знову Затонський: настрій в богданівців був справді непоганий — вони давали згоду піти в місто для встановлення порядку, але з умовою — щоб санкцію на це дала Центральна Рада.

За Івановим ввійшло кілька червоногвардійців, поміж них Данило й Харитон. Решта товпилася в коридорі за дверима. Юнкери тулилися до стін.

Раптом, розштовхуючи всіх, у кімнату вскочив Боженко. Він біг щодуху, і піт заливав йому чоло. Ще по дорозі він почув, що наші побігли відбивати напад юнкерів на комітет.

Зустріч знову з штабс–капітаном розвеселила його.

— Ваше благородіє! — мало не зрадів він. — Десь ми вже з вами… бачилися?

Боголєпов–Южин, покусуючи губи, криво посміхнувся — обличчя його було люте й бліде. Аж нарешті заговорив і він:

— Так, «товаришу» Боженко, ми з вами зустрічаємось вдруге: місяць тому я звернувся до вас з проханням — повести ваших дружинників для втихомирення бешкету на Подолі…