Валентин Чемерис - Генерали імперії

Дмитро Павличко (передмова до видання «Калевали»):

«Його прізвище (Тимченка Є. К. — В. Ч. ) у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М. Грушевського, А. Кримського, С. Єфремова, А. Ніковського, Л. Старицької-Черняхівської, В. Дурдуківського та багатьох інших. Він був найближчим до цих людей, але ув’язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну».

В «Курсі українського язика» Є. Тимченка стверджується (тоді ще можна було), що з прилученням до Московської держави Україна перестала бути державою і тому вона перестала бути і нацією взагалі, ставши лише «аморфною етнографічною масою». Для нього поняття «держава» і «нація» — тотожні. (Як, між іншим, і для К. Г. Маннергейма, хоча він і не був ученим.) А то ж був час тотального наступу російської мови на українську і нищення всього українського на догоду русифікації. (Є. Тимченко: «Я вважаю, що українська культура і мистецтво з року в рік занепадають, і поряд з цим проводиться послідовна русифікація України».)

Вчений словом своїм, талантом історика, мовознавця стає на захист рідного слова. Мав мужність заявити: яке національне життя, коли немає своєї держави? Недержавний народ не може бути нацією, і навпаки, державний народ стає нацією. (Чи не від цього — недержавності, яка тягла за собою втрату національності — і рятував Маннергейм свій народ?)

Все це пізніше, з розгулом терору, пригадають старому вченому в катівнях НКВС. Шитимуть йому приналежність до міфічної підпільної СВУ, «створеної» і справді в підпіллі, тільки не в національно-патріотичному, а в надрах самого НКВС. Тож свою буцімто приналежність до СВУ Є. Тимченко рішуче відкине, бо ж справді не належав до неї і знав, що її взагалі ніколи не було, а ось на допитах гордо заявить з притаманною йому мужністю: «За переконанням я був і є націоналістом, самостійником», що було в ті криваві часи беззаконня рівнозначно підписанню собі тяжкого вироку. Але чесний вчений пішов і на це, аби не кривити душею. А те, що він був націоналістом — у кращому, не спотвореному радянським режимом значенні, у значенні патріота, — не було криміналом, карною справою. В усьому світі. Але тільки не в тоталітарному СРСР, де за любов до свого народу (якщо тільки ти не росіянин, росіянам дозволялося любити свій народ і навіть займатися шовінізмом та примусовою русифікацією «інородців») карали як за кримінал. Неруським в СРСР дозволялося любити лише руський народ — це вважалося інтернаціоналізмом, — як і славити руську мову, «великий и могучий язык». Любити ж свою рідну мову вважалося тоді націоналізмом.

Націоналістом, себто незламним патріотом, Євген Тимченко й залишився назавжди.

Ось чому слушно зауважить Д. Павличко у згадуваній передмові:

«Є. Тимченко духовно і фізично належить до плеяди найкращих українських інтелігентів, що їх розтоптала комуністична система».

Вченого за любов до рідного народу, його культури і мови, тільки за те, що він належав до національної інтелігенції, було засуджено до 5 літ позбавлення волі і відправлено до Красноярського краю — на сорока-п’ятдесятиградусні морози.

У 1944 році, як скінчиться термін його безневинного покарання, 77–річний вчений повернеться в Україну, і тоді ж старанням М. Рильського та Л. Булаховського його приймуть в інститут на попереднє місце роботи. Через чотири роки Євгена Костянтиновича не стане. У некролозі згадувані вчені напишуть, що Є. К. Тимченко відзначався «високими природними якостями вченого» й обережно добавлять, натякаючи на його стійкість під час арешту, що він «сполучав повну особисту порядність». З гідністю витримав і допити, і заслання, нікого не «заклав» і не відхрестився від своїх поглядів та переконань. Йому пощастить дожити до повної перемоги народу Суомі у його важкому двобої з СРСР, і це грітиме його душу й підтримуватиме в цьому світі. Є ж народи, які не злякалися і не покорилися червоному монстру, а відважно стали на прю за свою незалежність! Подвиг маршала Маннергейма на переконання вченого має завжди бути прикладом для українців, як треба любити і захищати свою Вітчизну.

Говорячи про працю Є. Тимченка, Дмитро Павличко зазначає, що його переклад вражає лексичною скарбницею, невичерпною синонімікою, майстерністю в побудові складних речень і, найголовніше, неповторною поезією фінської народної епопеї.

«„Калевала“ належить до вічних творів, які ніколи не зітруться в загальнолюдській пам’яті. Вона житиме і в українській культурі, як певний ключ до пізнання народу Суомі і людини взагалі. Добре, що вона перекладена знаменитою особистістю, людиною високого обдарування і благородства».