Валентин Чемерис - Генерали імперії

А тим часом одеське бабине літо в ранзі пізнього літа було у всій своїй красі. Не хотілося й думати, що десь далеко на півночі — і в Росії, і вдома теж, — в цей час вже мрячлива сіра холоднина, здебільшого безпривітна, з вітряними чорними ночами, повними холодного дощу — щоправда, на півночі Фінляндії вона вже святково біла від перших снігів.

Він з насолодою вдихав солонуватий вітер із запахом водоростей, що долітав з Чорного моря, і вітер той нагадував йому батьківщину, Балтійське море з Фінською затокою. Вокзал кипів од метушні та галасу, сюди й туди снували пасажири з бебехами, дерли горлянки вантажники, пропонуючи свої послуги, і над усім тим сум’яттям моторошно, із затятою впертістю кричав прив’язаний до вуличного ліхтаря чийсь осел, облізлий і старий.

Потяг вже стояв біля перону під парами — машиніст визирав з будки і меланхолійно спльовував, спостерігаючи за вокзальною метушнею, час од часу його паровоз, наче сердячись, пшикав клубами густої пари — вона чомусь була запашною і її навіть хотілося попробувати на смак. Принаймні так забаглося Маннергейму. Можливо, в передчутті мандрівки. Він любив переміну місць, власне, звик до неї — військова служба, що завжди на колесах, привчила, а цього разу мандрівка мала бути особливою — додому. Він уже майже прийняв рішення не повертатися до лав російської армії — додому, додому! Хай і блудним сином, але — додому. Вперше після тридцяти літ служби чужій імперії додому не в гості, а — назавжди. Вдихаючи пару з паровозного котла, відчував нетерпляче збудження: швидше б уже додому… Раніше дорога з Одеси до Петрограда займала максимум два дні, але нині, коли всюди розгулялася пані анархія, безлад і беззаконня, це займе, очевидно, кілька діб. Поїзди ходили вщерть переповненими (на дахах і там не знаходилось місця!), пасажирів набивалося стільки, що й не повернешся, та він заздалегідь подбав про зручності — в межах можливого. Комендантом Одеси був колишній командир Охтирського гусарського полку, з ним Маннергейм був знайомий, він же й розпорядився виділити колезі-генералу та його супутникам (а їх назбиралося з півтора десятка) окремий вагон. Що взагалі було чудово!

Вже забігали поміж вагонами провідниці. Друзі-офіцери і просто товариші за службою, які проводжали Маннергейма, дістали шампанське, за командою леді Паджет відкоркували його, випили за добру дорогу до Петрограда, який тепер належав якимось — страшно подумати — Ульянову та Лейбі Бронштейну, чиї більшовики, що всупереч їхній назві насправді були в меншості, і захопили столицю Романових.

— Панове, за відновлення на святій Русі законної влади Романових! Ура, панове, ура!

— Ура, ура!.. Будемо вірити, що червона зараза довго не протримається біля захопленої влади!

Ось тоді, як офіцери галасуючи, один поперед одного виголошували ура — патріотичні тости, до Маннергейма підійшла леді Паджет з дивними словами про те, що й вона… ясновидиця.

Генерал-лейтенант вирішив вже нічому не дивуватися — та й подумки він уже був у дорозі.

— Я тому ясновидиця, що можу із стовідсотковою точністю сказати завтра про те, що буде… сьогодні!

Безтурботно сміялася, стримано посміхнувся й Маннергейм.

— Я рада, генерале, що ви повертаєтесь в рідні краї. Перше пророцтво щодо дороги, яка вас чекає, вже збувається, збудеться і решта. Я вірю, ясновидиця не помилилася, ви й справді станете великим, справжнім фіном своєї чудової Фінляндії!

— Дякую, леді Паджет. Крім усього, я високо ціную ваш гумор. У принципі, я теж можу впевнено сказати завтра про те, що буде… сьогодні. І певний, що й у вас все буде добре.

— Я завтра нарешті відправляюся на румунський фронт — майже на зміну вам. Принаймні в ті місця, звідки ви повернулися — в румунські Карпати… Підкажіть, як називається та квітка, що ви її привезли з румунського фронту?

— Каменеломка, леді.

— По-українському, пригадую, красивіше.

— Розрив-трава, або — ломикамінь.

— О, як гарно — і розрив-трава, і ломикамінь! Сподіваюсь, я ще зустріну її на фронті в Трансільванії.

— Неодмінно, леді. Смію думати, вона й вам стане талісманом.

— А я тим часом побажаю вам, генерале, аби вам і вдома, у вашій милій Фінляндії, завжди допомагав ваш талісман… Я пам’ятаю вашу розповідь про те, що ломикамінь, крихітна квіточка, успішно протистоїть натиску каміння. Більше того, вона з ним успішно бореться за життєвий простір, за місце під сонцем.

— Життя таке, леді, що хочеш бути вільним і незалежним — борись. А тим, хто не бореться, умови життя диктує каміння.