Валентин Чемерис - Генерали імперії

Хоч стій, хоч падай!

Але й це ще не все. Виявляється, він отримає високе («Дуже високе», — уточнить віщунка) призначення і приведе армію до перемоги.

ПРИВЕДЕ АРМІЮ ДО ПЕРЕМОГИ.

Це його навіть заінтригувало. Та і який генерал не мріє привести армію до перемоги? Для цього він і є командуючим. І він, Маннергейм, теж не проти. Але — яку армію? Російської вже немає, а на овиді ніяких інших армій не передбачається… А віщунка тим часом ще і ще його приголомшувала. (Невже й справді за невидиму нитку розмотувала клубок його життя, яким він ще не жив, бо воно ще тільки мало відбутися — в недалекому майбутньому, не пов’язане ні з Одесою, де, власне, він перебуває тимчасово, ні з Румунією, де стоїть його — поки що його — 6–й кавалерійський армійський корпус, ні взагалі з фронтами Першої світової…) А пророчиця знай своє торочить: йому, Маннергейму, буде виявлена велика шана (Де? Коли? Ким?), а потім він добровільно відмовиться від високого поста. Через незначний проміжок часу відправиться у дві значні зарубіжні поїздки — розмотувала далі передбачниця клубок його ще не прожитого ним життя, — для виконання відповідального державного завдання, з яким успішно впорається (Якої держави завдання?), а коли повернеться з поїздки, то отримає призначення на ще вищий пост, хоча діяльність його буде короткочасною на тому посту, хоч і значною. Мине багато років — на цьому дива ще не закінчувалися, — і він знову займе високий — чи не найвищий у країні, — пост.

— У якій країні? — поцікавиться генерал-лейтенант, — відбудеться зі мною сіє диво?

— Все, — як риску підвела ясновидиця. — Над сказане ви більше не почуєте од мене ані слова. І так навіщувала вам задосить. А почутому од мене можете й не вірити, але воно неодмінно збудеться і в тій послідовності, у якій я назвала. Це після того, як ви створите армію і приведете її до перемоги… Все, все, — виставила вона наперед руку, наче відгороджуючись від нього долонею з розчепіреними пальцями. — Я дуже втомилася, відшукуючи у вищих сферах ваше майбутнє. Прошу мене залишити одну. А перед вами, пане генерале, схиляю голову — на знак поваги перед вашими майбутніми заслугами. Ви з тих, хто буде навічно належати історії, не тільки своєї країни, а й усього людства. Таке моє пророкування і воно збудеться!

І все ж генерал-лейтенант посміхнувся скептично на одержану інформацію про такі свої… гм-гм… справді ледь чи не гераклівські подвиги. Такі герої хіба що в «Калевалі», а він усього лише простий смертний. Та ще подумав: яку армію він приведе до перемоги? Російську він вже залишає назавжди, та й розпадається вона, іншої на обрії не видно. Про фінську армію він щось нічого не чув, немає її — та й не потрібна вона глухій провінції чужої імперії. Не видно на обрії і високих постів, та і які пости у відставного генерала? Та й кому взагалі потрібен відставний вояка? А те, що вона йому щойно навіщувала, схоже на диктаторство. Гм… Фін — диктатор Росії? Фантастика! Не має він анінайменшої схильності до диктаторства, за натурою він демократ, тож не може стати таким собі новітнім самодержцем… Маячня все це, казочки для дорослих!

Розчарування ясновидицею було повне. Пошкодував, що дозволив себе втягнути в несерйозне дійство, схоже на ворожбу. Хіба він хлопчик? Несолідно для генерала брати участь в якомусь там… забобонному дійстві.

Принаймні так тоді думалось…

Наступного дня, а саме 8 листопада, газети повідомили, що уряд Керенського повалений, владу в колишній столиці російської імперії захопили Ленін з Троцьким, ставши на чолі більшовицького заколоту, що вони його назвали революцією — соціалістичною чи вже якою там… («Ця новина, — зазначатиме Маннергейм у спогадах, — була абсолютно спокійно сприйнята в Одесі. З друзями-офіцерами ми сперечалися про те, що треба було б організувати відсіч цій диктатурі меншості, але мені прийшлося усвідомити, що ні вони, ні суспільство в цілому не вважали за необхідне приступити до будь-яких дій».)

І тоді Маннергейм, виправивши своє командировочне посвідчення з Одеси на Петроград, почав збиратися в дорогу. Буцімто для лікування, хоча ще й сам тоді гаразд не розумів, для чого він їде в російську столицю, тільки відчував: він мусить їхати. Негайно! Адже поруч імперської столиці — його батьківщина. Тож його наче голос предків кликав: їдь!

Таким чином перше пророцтво одеської ясновидиці про те, що його чекає найближчого часу довгий шлях, збулося одразу, хоч він і не вважав те за пророцтво. Просто та жінка вгадала, та й по тому.