О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Нині каштан ще не цвіте, та й Ігор на нього лізти не хоче — галузки крихкі й сидіти невигідно. Для Ігоря улюблені дерева — старі яблуні в саду «3а шпихліром». Він знає на них кожну галузку й поназивав галузки ті фантастичними назвами, тут і «трон» і «вишка» й «тераса» й «поверх». Звичайно, дванадцятьлітньому підросткові вже й не годиться по яблунях лазити, але нині Ігор ніби знов маленьким став, на кожну яблуню лізе, мов із старими приятелями вітається, п’яніє від рожево-білого цвіту.

Ці старі яблуні насадив о. Корчин ще давно, як тільки парохом у Лисовичах став і нині вони вже й не родять якслід, віджили своє. А в другому саді — «За хатою» молоді яблуні ростуть, насаджені колись батьком Ігоревим, господарським сином. Яблука на них чудові — «золоті» ї «сірі» ренети, але лазити на них не можна, молоді ще. А зрештою, в саді «За хатою» найбільше росте чудових слив, і влітку, продавши сливки «на пні» комарнянському садівникові, їмость дістане за них гарненькі гроші.

Тільки ж Ігор тепер не думає ні про ботаніку, ні про економію, а в сад біжить і на дерева лізе, бо тягне його весняна радість і буйність молода. Але ж на цьому світі повного щастя нема, і на дні Ігоревої радости ворушиться болючий сумнів: «Чи випадає на дерева лізти — йому, гімназистові другої кляси!?». І врешті він рішається на компроміс. У Панському саді, над вивозом колишнього оборонного рову нависають ще старіші, півмертві яблуні, які ростуть не вгору, а вбік якось, і творять чудові сідала. Там, на одній із тих яблунь приміщується Ігор — так найкраще: і на яблуні сидиш і читаєш «Чорну Раду».

Та дарма — Ігор ніяк не може зосередитися над книжкою, хоч він звичайно вважається «книжковим молем». Сонце так чудово гріє крізь молоде листячко й трава навколо вже велика, лискуче-зелена й цвітуть у ній жовті «сонічка» — цвіти кульбаби. Від стависька долітають гусячі ґеґання й крики малих гусіїв, старі дядьки проходять вивозом — вітаються: «Слава Йсу Христу!». І джмелі гудуть над квітами… Ні, Ігореві таки не читається й він недбало — як ніколи — кидає книжку в траву й іде крізь сад і далі, полевою стежечкою — на старий цвинтар.

Весна — і цвинтар? — таке зіставлення зовсім не здається дивним Ігореві. Він — як і все приходство й усе село — не бачить непрохідної межі живими й мертвими й цвинтар йому — мов міський парк якийсь чи музей, цікавий і приємний, близький такий. Тут вони колись із Славцею збирали суниці влітку (хоч Олесь глузував із них, що вони ягоди «з трупів» їдять). Тут він знає всі замітніші могили. Ось він іде поміж зазеленілими кущами ліщини й рябини, перечитує в сотий раз старо-галицьку поезію — напис на гробі давнього пароха Біловуса:

Ігор відрухово відмовляє «Отченаш» за отця Біловуса (Не знати, який він був? — думає — певне завзятий твердий русин!) і далі йде — на гріб останнього лисовицького поміщика, Бурського. Тут монумент найкращий на всьому цвинтарі — зломана колона з мармуровим вінком лілей. Ігор за Бурського не молиться (адже ж поляк!), але думає про колишній двір і давнє панське життя. Бурський, кажуть, був непоганий чоловік, не такий, як дідич із «Панських жартів». Але господар з нього був нікудишній і тепер усю панську землю розкупило село, а на фільварку халатясті жиди сидять.

І до родинних могил Корчинівських іде Ігор — тут його вуйко Ігор лежить, на якого честь і його назвали Ігорем, кажуть, помер він малим хлопцем від менінгіту. І другий вуйко, Іван, який, власне, взагалі не жив, лиш охристили його «в утробі матері», так принаймні тітки між собою говорять пошепки.

Ігор сумлінно відмовляє два «отченаші» й вертається назад шукати книжку в траві й готувати лекцію.

«Спацер» — прохід, це не лиш сімейний обичай Корчинів, а свого роду обрядова функція. Від весни до ранньої осени, коби лиш гарна погода була, всі на прохід ідуть перед вечером, цілою громадою. Це для них і поворот до природи і свого роду спорт (бо фізкультурою, назагал, приходство не цікавиться) і врешті ще одна нагода для сімейної конверсації.

Як у кожному обряді, так і в лисовицькому «спацері», є власні щораз повторювані фази. Насамперед — фаза скликання:

«Олесь! Ти хочеш іти на спацер?»

«Дарцю, хочеш на спацер іти?»

«Ігор! Славцю! Та де ті дітиська поділися? Ми йдем на спацер, збирайтеся, скоро!»

І з усіх закамарків приходських вилазить молода й наймолодша ґенерація — одні з радісним вискотом, як Славця й Ігор і менша від Ігоря перкатенька внучка Зоня й ще менший братчик її — Ромцьо. Другі — з належною повагою власного дорослого віку, ще інші — як Дарка й Олесь — із злісними протестами (мовляв, який там, до дідька, спацер, не дадуть чоловікові спокійно почитати книжку?!). Але це вони тільки так удають, а на прохід кожного аж тягне, куди більше ніж до книжки.