О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Ігоря, звичайно, тягне до молодих. Йому пригадується, як він колись, дитиною, страшно любив «товариські гри», як він із Славцею тоді плуталися попід ноги дорослим у «цюцюбабці», крутилися в «пташку» й пхалися до «кляштору». А нині вже не так просто й приємно йому. От, до Славці-ровесниці тепер дорослі кавалери всміхаються й часом навіть «панною» кличуть, а його просто не завважують, ані не женуть, як дітвака колись, ані не приймають до гри. Ігор переживає тепер початок страшно неприємного віку в житті хлоп’ячому — віку дозріваючого підлітка.

Але йому тим легше тепер залишатися непомітним обсерватором, і Ігор спостерігає-приглядається. Всі ці товариські гри Маковей назвав «страшно дурними», але це в дійсності не так зовсім. Бо всі вони є часткою правічної гри двох супротивних статей, фліртом у формі дитячих ігор, залицянням під бачним оком «тіток-призвоїток».

Насамперед, звичайно, «пташок». Хтось затягає традиційного «Лята пташек по уліци», але молодша ґенерація його зацитькує, вони ж українці й співатимуть по-новому:

І далі — «Вибирай си, кого любиш!» — І хоровід стає, і розсміяний, відважний кавалер вибирає зашарілу панночку й усі сміються, переглядаються: «Ага!». А далі «кляштор». До темної, замкнутої кімнати Грицяк — «дверник» викликає «сестру Стефанію» до «брата Олександра», тобто до вуйка Олеся його «симпатію». За закритими дверима чути шарудіння й сміх і поцілунок і «брат Олександер» виходить з тріюмфальною міною. І нагло, мов грім із ясного неба, «дверник» кличе для «сестри Стефанії» — «брата Ігоря»! Ігор встає ні в цих, ні в тих, хотів би крізь землю провалитися, звичайно, всі знають і Ігор знає також, що Стефця Носовська любить тільки Олеся Корчина й ні з ким іншим не хоче цілуватися, а Ігоря викликала тільки тому, що він нешкідливий дітвак. Але, що йому робити в «кляшторі» з тією Стефцею? Цілувати її? — та ні — і страшно й гидко якось. Подати руку? Смішно! Врешті Ігор пригадує, що старших пань (років понад тридцять) у «кляшторі» цілують у руку, і він дуже ґалянтно й незграбно цілує теплу й спочену руку Стефці. Фу — життя врятоване! А сам він до «кляштора» викликав… Славцю.

Багато веселіша й оживленіша — цюцюбабка. Звичайно, й тут також молоді люди намагаються зловити, на-сліпо бігаючи, якусь симпатичну дівчину й при цій нагоді бувають усякі «припадкові» обійми й грішні дотики — але все таки втікати від зав’язаної «цюцюбабки» страх смішно, а ще смішно штовхнути її — коли вона хлопець. І Сальон аж тріщить від тупоту, реготу й дівочого писку.

Так, цікаві ті товариські гри, але Ігор таки лиш підросток і спостерігач і йому надокучує ця роля. Він встає і з повагою власного дванадцятого року йде до інших кімнат послухати — подивитися.

В Середньому покою їмость Пашковська розказує:

«Страх, їмость, які ті молоді люди прикрі. От, колись приїхав мій Мільо з гімназії, я дивлюся на його латинську книжку, а там на кождій сторінці написано: ’Кацап-ідіот, ідіот-кацап!’.»

Всі їмості співчувають їй. Пашковські здавна були «старорусини», але не москвофіли ніякі, а тепер діти їх — зовсім таки українці. Але це не зберегло гімназійних книжок Мілевих від народнього гніву.

Ігор мандрує далі — до Канцелярії. Там його толерують отці преферансісти, бо він тихо сидить, не перебиває їм. А при преферансі говорити гостро заборонено й сам о. Корчин грізно остерігає: «Кібіцен — штіль зіцен!». Ігор знає вже настільки німецьку мову, а зрештою він і так мовчазний, а на карти поглянути цікаво. Грають усі з завзяттям, скупченням, повагою, не грають, а священнодійствують. Мов ті, славні з комедії «Декани з гір», тільки ж ті грали не преферанса, а фербля, а в Лисовичах фербля не грають, може тому, що бояться їмостей (так, принаймні, це пояснює молодий Грицяк — жартун).

«Пас!»

«Мізерка!»

«Вісім перших!»

«Контра!»

«Ре!»

Лиш часом два партнери палко посперечаються, чим треба було, а чим не треба «виходити».

Ігор врешті таки виходить із Канцелярії — страх, як пізно, вже незабаром дванадцята. Очі самі злипаються до сну. А все таки, як приємно, коли до Лисовицького приходства гості приїдуть!…

Нині в приходстві гостей нема, звичайнісінький будень, але Ігор ізранку збудився чогось щасливий. Може тому, що надворі весна — «пташки співають, цвіти цвітуть — як у раю», казав йому колись вуйко Олесь. Це він так тоді з малюками дрочився — Ігорчиком і Славцею, сидячи на великому каштані. А маленький тоді Ігор попід каштаном бігав, вилізти силувався, просився: «Вуйку, візьми мене також на каштан!» — та дарма, не судилося тоді йому побувати «в раю».