Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

Оця Малєрманівка, як її згодом стали називати, становить останній будинок у Розлучі та в літнищі. Повище неї потік пливе знову серед піль, бо вже покінчилися Кичери й ровінь в тому місці ширша. І знову околиця менше цікава.

В самому місті, там де все ж таки центральне місце займає будинок Берка, та є й інші крамниці, живуть тільки жиди й шваби. І ці й ті колись говорили по-українському. Та тепер жиди між собою говорять по жидівськи, шваби вже по польському, не дивлячись на їхні німецькі прізвища. Вони тепер за Польщі почувають себе поляками, а їхня молодь виховується в шовіністичному дусі й становить авангард польськости на наших землях. На ній у Кичері й Розлучі спирається політика повітової ради, що є в Турці. Очевидно вони — це вже «орлєнта» і «стшельци», а на їхньому гарному будинку біля дороги, пишається напис ТСЛ. Треба сказати, що тут поляки виказали великий організаційний сприт.

Всі ці люди вже навіть не здоров’ять Старого Пана. Тільки старий Льоренц Лєн приступить до нього на гостинці й привітається і поговорить з ним по-німецькому. У нього мешкала сім’я Николайчуків, приїхавши перший раз до Розлуча, літ тридцять тому. Від його дому й від приїзду Старого Пана зачалося оце літнище.

На Кичері цієї весни спокійно. Вправді хата вимагає ремонту, та Старий Пан не має грошей: їх усіх проковтнула криниця. Зате в полі тепер більше роботи: його цілого зорано ще в осені. Тепер треба повеснувати.

Налюбувавшись видом із своєї лавочки, Старий Пан ввійшов у хату. Вже бо вечір западав. Якраз зі станції принесли йому молоко: станційний, його тут називали будником, а такі малі зупинки часом називали будками, мав корову й від нього мешканці Кичери брали молоко. Старий Пан прикучнув біля пічки й розклав вогонь під плитою. Суха чатина зайнялась швидко й запалахкотіла з тріскотом. Запашний дим ще якийсь час звивався клубками в вихолодій грубці й швидко пробив собі дорогу. Старий Пан підкинув полін і, діставши з шафи синю ринку, вилив до неї молоко й поставив варити.

Якось відрадніше стало в хаті. Тепло від плити, запах чатини та молока оживив мертвоту нутра. В міжчасі Старий Пан позачинював вікна, замів свою кімнату й кухню, клав на стіл харчі, що їх привіз зі Львова, та велику, білу філіжанку на молоко. З кошика вийняв Міміну мисочку й налив до неї молока. Сам мав на вечерю хліб із сиром і яйця, що їх зварили ще у Львові, та свіжо спражене молоко. Їв із смаком, найбільше розкошуючись молоком.

— Пий молоко. Мімі, пий! Такого у Львові нема: там вода забілена, позбирана, а тут густе, смачне молочко. Коровка пасеться на запашній гірській травичці, їсть сіно, що в ньому більше квіток, як трави й молочко дає чудесне. Хлепай, Мімі, хлепай, бачиш, як панові смакує молочко?

Та Мімі не дуже прикладалася до їжі. Вона й загалом була ніжна й до кожної їжі треба було її просити. Так і тепер: їла, як довго пан її припрошував, коли ж кінчив говорити, то й вона перестала їсти. Тому Пан постійно мусів її принукувати.

Повечерявши, Старий Пан вийняв постіль із шафи й заніс її до кухні, щоб нагріти біля печі: за зиму вона намерзла й чути її було тухлиною. Сам же він взяв відро й дзбан і пішов на станцію по воду. Біда була на Кичері без води!

Швидко потім Старий Пан засипляв. Та Мімі не давала йому спокою. Вона не хотіла спати в кошику й плакала біля його ліжка так довго, поки він не взяв її до себе. В ліжку вона притулилася в його ногах, лизала їх з вдячністю і аж тоді заснула. Нічну тишу хати непокоїв шкрябіт мишок. Час до часу тріщала підлога, щось хрупнуло в стіні, десь щось стукнуло. Голоси пустки полошили сон. Але за вікном шумів ліс, стиха колихаючи стрункі стовбурі в нічному вітрі. Місячне сяйво заливало поля і гори й золотило біленький світ бойківський. Старий Пан прокидався в ночі й, станувши біля вікна, захоплювався красою нічного краєвиду в горах. Потім обдумував, як йому далі жити й снував свої пляни, щодо побудови господарства та направок.

Прокинувся він дуже рано, як тільки засвітало. Великий, ясний, весняний день вдирався в вікна та в очі, що в місті привикли до сутінків між кам’яницями. Потім сходило сонце, виринаючи ласкаво з-за Острого, заспівали пташки, й був день. Перший день Старого Пана на Кичері.

Самотою не можливо жити, хоч яка краса довкруги. Серед неї людина ще більше відчуває своє сирітство. То ж Старий Пан вирішив піти по Ганю. Такий звичай на Бойківщині: хочеш згодити слугу, піди до нього до хати, чи теж там, де він працює, та, обговоривши все, приведи його з собою. Пізнати, що й ти ґазда й що й він не будь хто, та на нічиїй ласці.