Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

В західній частині саду було найбільше дерев, бо там кусок города був довший, поки досягнув паркану, чи як казали шкарпи. Всі ці збіччя називали шкарпами. Оця від заходу спадала доволі стрімко, як казали, в дебру — селяни казали по-бойківському дибирь. На тому куску росли антонівки та штетини. Обійшовши їх. Старий Пан знову знайшовся на терасі вже тепер з другого боку хати, біля шіпки й вихідника. Поміст перед ними спорохнявів. Старий Пан покрутив головою: всюди стільки роботи, стільки направок!

Неоподалік шіпки були невеликі східці, що вели на горішню частину городу. Знову по горішній шкарпі. Вона була на середині вища й там в ній була пивниця, та в напрямі на схід до стежки й на захід до дебри, вона спадала, зрівнюючись вкінці з бічною частиною городу.

— Східці всі теж треба направляти, а може й нові дати. Дошки спорохнявіли, поруччя відпадає.

В горішній частині городу був тільки один ряд деревець. З них біля криниці рання яблінка, малинівка й на східній шкарпі райська ябліночка — були улюбленими деревами Старого Пана. Зокрема райська ябліночка, що кожного року вкривалась прекрасним, червоно-рожевим квітом і виглядала, як велика китиця. Була любимкою всіх, хоч її дрібні, терпкі, темночервоні яблучка приносили мало пожитку. З них робили мармеляду, кілька слоїків смажили та приготовляли на компот. Тепер райська ябліночка якраз була вкрита рожевими пуп’яночками. Старий Пан погладив її кору й, усміхаючись, говорив:

— Но, як ти перезимувала маленька? Не дуже докучав тобі той лайдак, північний вітер? Збираєшся цвисти? Цвити, цвити! Пан уже більше від тебе не поїде, вже разом будемо, чи то на весні, чи в літі, чи навіть у зимі. Тепер уже я тебе краще догляну, як досі й не дам тим злодіям хрущам шкодити тобі.

Поговоривши собі так з деревцятами, Старий Пан зійшов трьома східцями по східній шкарпі знову на східну частину подвір’я, і спинився біля криниці. Рушив декілька раз помпою, та вода не показувалася.

— Той злодій монтер в злім місці зробив криницю, або треба було бити її ще глибше. Води таки нема. Без води нема що тут робити. Треба буде щось думати: або поглибити цю криницю, або вертіти нову, — покинув помпувати. Заржавіла помпа постогнала хрипко й повисла безсильно. Господар тільки махнув рукою і пішов до лавочки, що стояла під східною стороною хати. Там і сів, відпочиваючи. Зараз же Мімі стала проситися до нього на коліна. То ж узяв її злегка за передні ноги, підніс і поклав у себе на коліна. Полизала декілька раз його руку, покрутила з задоволенням хвостом і зараз же, зідхнувши з полегшею, задрімала.

Старий Пан дивився із своєї лавочки на великий і широкий краєвид. А з Кичери стелився широкий, радісний вид на верхи, що лежали наче старі товстючі чоловіки, побравшись за руки, ще й розкинувши ноги. Діти Старого Пана називали це гірське пасмо «Пани». А ці «пани»: Мадарашів, Суха Ростічка, Манчіл, де багно й дітько повісився, Вапнярка, де колись живуча-цілюща вода била; Лешковець, де Дніпрове джерело за горою б’ється, з землі вискакує; Стасів Вершок відкіля через скла, що їх інженери носять, як поміри роблять; Самбір видно, Гришовець, Теркалівський… і як вони там усі звуться. Ніхто з дітей Старого Пана не вмів вичислити без помилки назв «Панів». То назви бракувало, то назва не відповідала горі. Щойно згодом, коли підріс Василько, один із внуків, і вже заздалегідь показував інженерські здібності й рисував мапи — щойно Василько вмів безпомилково вичислити «Панів». І, очевидно селяни, що мали на вершках свої поля обсіяні вівсом, то за одне зерня засіяне пізньою весною, як уже з Панів щез сніг, видавав два-три зернятка, знали як звуться вершки.

У стіп «Панів» тягнулися дальше поля. Де-не-де тільки зрідка зеленіла озимина. Її тут сіяли дуже мало. Жовті скиби, де-не-де торішня стерня, часом смужка якоїсь травиці. Бігли оці стайки з заходу на схід, ген аж з-під Лімлянської Маґури, що ледве синіла на заході, проскакували малими потічками — млаками, що протікали між ногами «Панів», або між першим, та другим і бігли аж ген до волосянського тунелю. Відтам від сходу вдалі синіли гори, що вже в долині Стрия; що вже біля Явори й Турки. На них чорніли ліси, проріджені лисинами зрубів. Вони вибігали в північне пасмо покрите лісом, що знову верталося аж до Маґури. Так, цей краєвид був наче велика писанка. Поперек цієї писанки бігли села, розкинені вздовж потічків, що випливали з Панів. Середину писанки займала Кізявиця з Черленим і Коханівцями та дві Кичери: оця, що на ній Старий Пан побудував дімок, і друга, що її називали циганська. Між Кізявицею і Кичерою та між двома Кичерами пробігав залізничий шлях, обіймаючи півколесом Николайчукову Кичеру, — так її згодом стали звати люди. У стіп її була залізнича зупинка, а трохи ліворуч від неї село, Розлуч. Воно бігло здовж потока, що випливав під Лешківцем, і мало в тій частині вигляд букви У: між оба рамена букви втискалася гора Стасів Вершок, а хати тулилися до неї східним і західним боком. Це називали горішним кінцем. Посередині стояла церква, така в бойківському стилі, що її склепіння не становлять бані, тільки чотири стінні піраміди. Трохи понижче церкви білів костел, що своєю невеличкою, але гострою вежечкою відрізнявся від лагідних, круглих ліній гір, села, потоків і церкви.