Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

— Тут житимемо. Мімі, в цій кімнаті.

В’язка ключів загомоніла, лягаючи на довгий, дерев’яний стіл. Біля нього було кілька бронзових стільців, під стіною залізне ліжко, біля нього шафка. В куті стояла велика, бронзова шафа.

— Ну, в цій кімнаті маємо все, що нам потрібне. Пан має своє ліжко, постіль є в шафі, там є теж трохи хатнього посуду. Мімі житиме в своєму кошику, ми його тут покладемо, коло панового ліжка. Буде нам зовсім добре разом.

Невідомо, чи Мімі думала так само. Хата була пуста; повітр’я в ній не змінюване та змішане з запахом мишей. Підлога тріщала під пановими ногами, в кутках висіло павутиння.

— То нічого. Відчинимо вікна і впустимо чудового повітря. Сонечко нагріє нам кімнату, вітрець продує і буде гарно. Якось заживемо.

Старий Пан повідчиняв усі кімнати та вікна в них, а сам вийшов до шіпчини, щоб внести трохи дров. Було там трохи ріщя та полін. Старий Пан порубав ріща і склавши в кошик, заніс його в хату.

— Так, хай тут лежить. Ми підемо до городу й подивимось, що там діється. В міжчасі хата вивітриться, а тоді запалимо й зваримо вечерю.

Клюмба перед хатою лежала запустіла та поросла буряном. Правда, були там зимотривалі квіти теж, та з них тільки нарцизи ледве виставили свої головки з-під сухого бадилля. Жовті мали навіть уже пуп’янки.

Старий Пан обійшов клюмбу й вирішив, що й тут треба буде вложити багато праці. Потім зійшов з тераси до саду. Було там двадцять сім деревець, посаджених понижче тераси, довкола дому. Не були вони молоді. Їх посадив Старий Пан того ж року, коли побудував хату. Було їм отже з горою тридцять літ. Та в гострому гірському кліматі вони держались не високі й не дуже кріслаті. Деякі з них, як от угорська сливка, загалом не зносили цього клімату, хоча їх посаджено з південної сторони й від морозних північних вітрів їх захищав дім. Щороку навесні й восени Старий Пан обходив їх дбайливо. Він приїздив тоді зі Львова на кілька тижнів, обкопував, гноїв, білив, протинав і оприскував свої дерева. Також і хата давала йому роботу в таку пору. На весні він білив її і направляв, де цього треба було, а в осені забезпечував вікна й двері на зиму й приготовляв дрова, щоб було чим запалити, як хтось взимку чи ранньою весною приїде на кілька днів.

Тепер Старий Пан ходив від деревцятка до деревцятка, оглядав кожне з них. До неодного з них говорив. На них ледве пропукалися бруньки; в горах весна на кілька тижнів пізніше, як на долах. На деяких був рак, чи теж місце, що з нього Старий Пан витяв рака і замастив городничою мастю. Майже всіх вихолітали міцні, гірські вітри, що з окремою силою віяли на Кичері. Кожне мало, щоправда, міцний пальок та було добре до нього прив’язане, але й він не остоявся проти зимової негоди.

— Є багато роботи в саді: треба почистити, побілити, обкопати й свіжо потичити. Сам не дам ради, треба буде когось найняти. Може Пахона, або Ілька, а може й обох їх. Щороку роблять зі мною в саді, то вже знають як.

Старий Пан ходив по саду, покручував свого сивіючого вуса й помахував своїм невідступним ціпком.

Треба сказати, що носив ціпок тільки з привички, не підпиряючись ним. Та й не потребував ніякої помочі. При своїх шістдесятдвох роках і невисокому рості, він був широкоплечий, завжди здоровий, і тримався просто. Голова його вправді була на тімені лиса, але боки пообростало русяве сивіюче волосся. Такий же був у нього й вус, що його Старий Пан дбайливо догдядав. Його яснобронзові очі дивились уважно, спокійно і з повним зацікавленням життям. На обличчі мав легкі рум’янці, ніс рівний та гарний. Так, Старий Пан був ціле своє життя красунем і мав успіхи у жінок. Ще й тепер його гарні уста мило усміхались під вусом. Проте в селі ніхто не називав його інакше, як Старий Пан.

Мімі йшла крок у крок за паном. Її малий, чорний ніс доторкав його ноги, голову легко похилила, хвіст опустила. Час від часу скавуліла легко й як тільки пан пристанув, вона ставала на дві лапки й дряпала його по нозі, з проханням взяти її на руки. Мімі, містова собачка не привикла до великих прогулянок, а день і справді був для неї тяжкий і повний вражень. Старий Пан часто повертався до неї і заспокоював її:

— Зараз обійдемо сад, подивимось, що роблять ренкльоди й ренети, ті що ростуть за хатою, потім підемо до райської ябліночки, а потім до хати. Мусиш привикнути ходити. Бачиш, яка гарна травичка й як приємно по ній ходити.

Та Мімі не виказувала ані захоплення, ані зацікавлення. Її єдина мрія була дістатися на руки й притулитися до свого пана.