Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Скажіть, пане Гепнере, — спроквола мовила вона, — чи видно вам сокола, он там, на видноколі?

Домінік глянув невидющими очима туди, куди вказала графиня, і з удаваним спокоєм відповів:

— Мені здається, це ворон, ваша милосте.

— Помиляєтесь, — досадливо заперечила вона, — ваші очі підводять вас. Це сокіл.

— Хай змилується наді мною ясна пані, — стримуючи радість, промовив Гепнер, — я бачу ворона.

— Ви мене засмучуєте, — твердила жінка, — це все одно, що сплутати темряву і світло, янгола і демона.

— Тоді я рушу вперед, аби переконатись у вашій правоті, моя пані!

З цими словами він скочив на коня, і перш ніж хтось став йому на заваді, щодуху помчав по розгрузлій дорозі туди, де в небі справді кружляв сокіл. Вартові кинулись навздогін, але, як і було обіцяно, не надто докладали зусиль, щоб упіймати втікача. Зрештою, вони взагалі залишили його в спокої і повернулись до екіпажа.

Отже, нарешті свобода! Вона обіймала його зустрічним вітром, забивала подих, повнила груди і дурманила голову. Усе навколо несподівано здалося йому безцінним скарбом: мокре листя на буках він не проміняв би й на гору золота, а дорожнє каміння — на жодні коштовності. Навіть дощова вода в калюжах здавалась цілющою, як джерело Гіппокрена.

Промчавши несамовитим галопом добрих чверть години, утікач стримав коня. Слід було берегти його сили, бо шлях попереду лежав довгий. З дороги в рідкий лісок збігала покручена стежка, ведучи, мабуть, у найближче село. Трохи подумавши, Домінік рушив нею. Йому хотілось уникати широких путівців, принаймні до гір, а далі вже, думалось, небезпеки буде менше.

За годину лісову тишу пронизав собачий гавкіт. Очевидно, неподалік були мисливці. Гепнер стрепенувся, але вирішив зберігати спокій. Зрештою, кому відомо, що він утікач? Пришпоривши коня, Домінік спробував опинитись від них якнайдалі, проте гавкіт невпинно наближався. Ще трохи, і можна було розгледіти кількох вершників, які рухались просто на нього. Згадавши, що він не має навіть шаблі, втікач люто стиснув зуби. Мисливські хорти вже вовтузились під копитами коня, і найкраще було зупинитись та вичавити з себе посмішку.

П’ятеро вершників зі списами та арбалетами оточили його, мовби він був їхньою здобиччю. Невдовзі наблизився ще один, червонопикий пузань, в якому Домінік з жахом упізнав графа Другета.

— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.

Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.

Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.

— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?

Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.

Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.

Утім, попри найгірші сподівання, господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.

Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.

Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.