Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.

Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.

Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.

— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.

— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.

— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.

— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.

Комендант ледь помітно усміхнувся.

— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?

— Мені потрібна ця жінка. Софія…

Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.

— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.

— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.

— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.

— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.

— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?

Орест відповів згорда:

— Я битимусь лівою.

Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.

З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.

На просторій галявині, коли форт опинився за темними деревами, обидва зупинились. Місце для бою підходило якнайкраще. Орест жбурнув смолоскип на купу сухого гілля, освітивши галявину яскравим полум'ям.

— Перш ніж воно догорить, ти будеш мертвим, — попередив ротмістр.

Орест усміхнувся. Він був молодший, але значно більше знав про вбивства в хащах під Оршею і грабунки на дорогах Лівонії. Сам час, сама п'яна і брудна доба навчила його мистецтву бою. Той, хто заробляв на хліб і вино його ремеслом, не переймався усілякими позиціями у фехтуванні. Не минуло й чверті години, як він збив коменданта з ніг і вже готовий був нещадно з ним розправитись, як голос Христофа зупинив його:

— Стій, дурню!

Кур'єр був не сам. Поруч з ним стояв Казимир, здоровань Лук’ян, Софія і декілька жовнірів.

— Що за комедію ви тут улаштували? — Христоф не тямився з люті.

— Це гонорова справа, — відповів ротмістр, підводячись з долу, — і, якщо ваша ласка, ми її завершимо.

— Чорта з два! Орест вибачиться, і ми повернемось до форту.

— Що ж, я готовий, — сказав найманець, який і так відчував себе переможцем.

— Не смій! — скипів комендант. — Ми зараз продовжимо!

— Благаю вас, не треба, — мовила до нього Софія, — ви не цілком одужали…

Невідомо, як би закінчилась ця сцена, коли б не раптова поява незнайомця. Він був один, а проте навіяв більшого жаху, ніж загін розбійників. Чоловіки стиснули зброю і мовчки вгледілись у нього, чекаючи, коли ця поява, що вийшла з нічного лісу, заговорить. Коли вогонь освітив його обличчя, Христоф і Казимир упізнали в ньому угорця, з яким познайомились за досить схожих обставин.

Іштван не поспішав говорити. Здавалось, він чекав, коли всі заклякнуть від моторошного жаху, який він викликав. Відчувши, нарешті, підходящу мить, угорець хрипко засміявся.

— Вітаю вас, панове, — сказав він. — Коли ваша ласка, я владнаю суперечку в інакший спосіб: пані Єлецька піде зі мною. Згода, Софіє?

— Нізащо! — вона вся затремтіла, щосили притиснувшись до коменданта.

— Облиш, — продовжив прибулий. — Людвисар вже нас чекає. Лишилось зовсім небагато, тож я не дозволю тобі зіпсувати торжество.

— А як же Янгольська Кров?