Він хутко спорядився в дорогу і наказав те саме зробити Оресту та Казимиру.
— А Софія? — перепитали вони.
— Залишимо її тут, — відповів кур’єр.
Проте сама вона з цим не погодилась. Підійшовши до Христофа зовсім близько, жінка пошепки шепнула:
— Ви не розумієте, орда іде саме по мене.
Чоловік недовірливо усміхнувся.
— Отже, Лемберга вам шкода менше, аніж Дубна?
— Не в тому річ, — на очах її зблиснули сльози, — я охоче вийшла б до них у поле, але й після цього вони не зупиняться. Найбільше їм потрібен Домінік Гепнер, а вже з ним вони отримають бажане.
— Часом мені здається, що цей чоловік потрібен самому дияволу, — промовив Христоф.
— Можливо, — сказала Софія, — давайте поквапимось, я все розповім дорогою…
Кур’єр погодився. Він попросив подати для неї коня, і вони чимдуж покинули місто. Слідом за ними виїхав Матвій зі своїми жовнірами. Дізнавшись про новину, він вирушив просити в короля допомогти Львову.
Під вечір наступного дня четверо вершників вже були біля Олеська. Тут Христоф про всяк випадок тримав напоготові охоронну грамоту від пана Даниловича, проте клятий десятник, якого він уперіщив в корчмі чоботом, їм не трапився.
Кур’єр стримав коня і повернув з гостинця на вужчу, дбайливо викладену каменем дорогу.
— Ти куди? — не второпали найманці.
— Нам треба перепочити, — сказав Христоф.
Відпочинок, передусім, був потрібен Софії, яка вже ледь трималася в сідлі, проте і йому добряче дошкуляла рана.
— Корчма позаду, — зазначив Орест, — треба повернутися.
— Я був там, — відповів кур’єр, — препаскудне місце. Як на мене, значно кращими будуть покої в замку.
Чоловіки реготнули, сприйнявши це як дотеп. Не маючи іншого вибору, всі подалися слідом за Христофом.
Проїхавши замковий міст, кур’єр зійшов з коня і постукав у браму. Вартовий зміряв прибулих недовірливим поглядом.
— Чого вам? — гаркнув він.
— Ми до пані Данилович, — сказав Христоф.
Вартовий знизав плечима.
— Зараз пошлю когось сказати.
— Стривай, — кур’єр простягнув смарагд, що ледь не коштував йому в Острозі життя, — передай це пані. Вона впізнає…Тільки не пропий десь, скотино, бо я тобі потім кишки випущу!
Вартовий зайшовся якимось дивним хрипким сміхом і зачинив віконце. Втім, уже за чверть години він шанобливо запросив їх на подвір’я, де чекало кілька слуг. Серед них була й Меланія, що колись провела Христофа до спальні пані Данилович. Жінка підійшла до кур’єра і тихо мовила:
— Ходіть зі мною.
Чоловік скорився.
Господиня замку прийняла його в тих самих покоях, однак тепер він не мусив діставатись до них таємно. Щоправда, ніхто не трапився їм по дорозі. Це свідчило про те, що й цього разу його візит у спальню залишиться таємницею.
Всередині був той самий напівморок, той самий камін і гобелен, де Одіссей ніяк не міг розпрощатись із Каліпсо. Та сама статуя Артеміди, що відділяла їх тоді одне від одного. Єдиною відмінністю було те, що жінка, яка знову ховалася за статуєю (Христоф був у цьому переконаний!), тепер була вдесятеро бажанішою.
Меланія поклонилася і вийшла. Над плечем мармурової богині справді, як і тоді, з’явилася жіноча рука, що тримала ту саму прикрасу.
— Візьміть, це ваше, — промовив знайомий голос.
Кур’єр забрав смарагд, поцілувавши кінчики пальців.
— Цього разу від вас пахне краще, — сміючись, продовжила пані Данилович, — може, й вісті у вас добрі?
— Чоловік ваш наказав засипати потаємний хід до замку, — сказав Христоф.
— Єзус Марія, ви все йому розповіли?
— Не турбуйтесь, моя пані. Йому невідомо, що пройти ходом можна було далі погреба з вином… — заспокоїв кур’єр. — Ось панський лист, переконайтесь самі.
Він передав послання через плече Артеміди.
— Де ж ви його зустріли? — запитала жінка.
— В Острозі, моя пані. Князь Костянтин викликав його для ради.
— Он як! Зрештою, я ніколи не вірила в ці байки про полювання. З нього нікудишній стрілець…
Вона вмовкла, очевидно, щоб уважно прочитати листа.
Христофу, доки тривала мовчанка, понад усе хотілося заглянути за мармурову статую і переставити її в інше місце, однак він стримався. Подумки він вирішив, що найкраще буде дочекатися подяки і вийти раніше, аніж чари цієї жінки почнуть діяти. Вийти, так і не побачивши її…
Нарешті вона дочитала і знову озвалася:
— Тепер я бачу, що врятована. Навіть більше, він готовий засипати мене усілякими дарунками. Як і я — вас… Скажіть, чого хочете за свою кмітливість? Грошей?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу