Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Камінь буде в мене. Це лиш питання часу…

— Послухайте, пане, — втрутився Матвій. — Я не знаю, хто ви, але раджу забиратися туди, звідки прийшли. Інакше…

— Мій друже, — перебив його Іштван. — Серед вас принаймні є двоє, хто підтвердить, що зі мною краще не сперечатися. Особливо вночі.

— І принаймні один, хто радо відірве вам голову, — процідив кур’єр.

— Чорти б узяли підлу людську породу! — розлютився гість.

Він раптом скинув руки догори і зметнув над собою плащ. Вогнище несподівано спалахнуло так яскраво, що, здалось, ніби загорілося півлісу. Над полум’ям з’явився велетенський вовк, і Христоф відчув, як у рамено йому вп’ялися могутні зуби. Звір, поваливши його на землю, відстрибнув назад. З лютим гарчанням він став скрадатися, мовби обираючи наступного противника.

— Зімкнути ряд! — наказав ротмістр переляканим солдатам.

— Відійдіть, — озвався Лук’ян, — ви тут нічого не вдієте.

Ступаючи поважно і неквапно, мовби на ньому були важкі лати, він вийшов наперед і став перед вовком. Звір, люто блиснувши очима, метнувся йому до самісінького горла, але тієї ж миті чоловік вдарив у відповідь. Тим, хто стояв неподалік, здалося, що з Лук’яна, мов з дерева, посипалась кора. Удар його був тяжким, але перевертня він тільки дужче розлютив. Звір нападав знову і знову, потроху знесилюючи велетня. Схоже, маючи достойного суперника, він не поспішав, а навіть насолоджувався боєм і смаком ураженої деревоплоті.

Та раптом перевертень відступив і тривожно втягнув ніздрями повітря. Ще дужче він занепокоївся, коли з лісу долинуло пронизливе виття. Зграя справжніх вовків була зовсім близько, і десятки хижих очей стискали довкола нього щільне коло. Минаючи людей, вони йшли творити свій жорстокий, але справедливий суд. Декількох перевертень розтерзав одразу, але решту це не зупинило. Сама природа, либонь, рвала на шмаття і нищила це диявольське створіння…

Вовки, зробивши свою справу, зникли в темряві так само раптово, як і з’явились. Приголомшені цим видовищем, ніхто не промовив ані слова, наче скам’яніли.

Казимир стояв найближче до роздертого трупа. Коли заціпеніння минуло, він глянув на нього сміливіше. Замість вовчої морди там уже ледь проглядалось спотворене обличчя, на якому несподівано кліпнула пара людських очей. Коли скривавлені повіки розтулилися, у них видно було страшний біль і якесь відчайдушне благання.

Казимир підійшов ближче і схилився над конаючим. Тепер він чітко бачив людину, у якої від звіра залишилися хіба що клубки шерсті і клапті роздертої шкіри. В тремтячій закривавленій кисті він тримав згорнутий сувій, а на вустах ледь чутно запеклося ім’я:

— Домініку… Гепнеру…

Тепер час було Казимиру віддячити угорцеві за свій порятунок. І найкращою віддякою могла бути тільки смерть. Піднісши догори шаблю, він різким і точним рухом увірвав його страждання.

Вогонь догорів, і час було повертатися. Про дуель забули. Складалося враження, що навіть самим дуелянтам було байдуже до недавньої суперечки. Ніхто тієї ночі так і не стулив очей. Здавалось, зумисне, щоб дочекатися нарешті понурого лиховісного світанку.

Уранці Христоф повідомив, що за добу вони вирушають далі. І хоч рана від укусу перевертня так і не почала гоїтись, свого рішення він не змінив. Лук’ян дав йому з собою якогось зілля, але попередив, що воно тільки зніме біль. Залікувати таку рану — справа геть непроста.

Усе було готове в дорогу, і Матвій з десятком жовнірів налаштувався супроводити їх до Дубна. Орест намагався уникати його погляду. Він боявся, що не втримається і знову затне суперечку. Утім, його тішила думка, що мине трохи часу і ротмістр повернеться назад у свій форт. Тоді на Софію ніхто не зазіхне…

Щойно діставшись міста, Христоф найперше подався до замку, де відшукав підскарбія і забрав у нього свої десять дукатів, що їх за звитягу обіцяв єгомосць князь Острозький ще до того, як розгніватись. Кур'єру здавалось, що від радості в нього от-от виростуть крила, тому, побачивши Карбовника, він щиро його обійняв. Утім, соцькому було геть не до радощів. Обличчя він мав суворе, а погляд зосереджений, як перед боєм.

Привітавшись, він повідомив препогану новину: орда, що стояла під Меджибожем, рушила в похід.

— Йдуть на Дубно? — запитав Христоф.

Соцький заперечливо мотнув головою.

— На Лемберг, — відповів той, — не займатимуть по дорозі жодного іншого міста. Це я достеменно знаю…

Кур’єр стривожився. Напади татар зовсім не були рідкістю, але цього разу слід було сподіватися на особливу жорстокість. Розгнівані поразкою, вони будуть мститися. Тільки чому саме Львів? Адже їх тут розбили? Утім, це вже не мало значення.