Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Найманець схопився і став над ними.

— Даруйте моє втручання, панове, — мовив Казимир, — але чи не йдеться про достойного пана Домініка Гепнера?

Міщани перезирнулись.

— Саме так, — сказав худий городянин. — Але кого вважати достойним, то, прошу пана, річ приватна.

Найманець лагідно усміхнувся.

— Цілковито з вами згоден, — примирливо мовив Казимир, — а чи підкаже мені панство, де знайти цього чоловіка?

— Авжеж, — хмикнув міщанин, — на Ринку…

І зрозумівши, що той нетутешній, детально йому пояснив, де знаходиться кам'яниця Гепнера.

Казимир подякував і, вирішивши не гаяти часу, одразу подався туди. Орест, хоч нічогісінько не розумів, рушив слідом, на ходу випитуючи, хто такий цей Домінік Гепнер і чи вартий він того, щоб через нього кинути пиво. Казимир не міг відповісти. Зрештою, він сам не розумів усього до кінця.

Двері кам'яниці були відчинені, тому найманці безперешкодно піднялися на другий поверх. Звідкілясь чулася розмова, і жіночий голос здався їм знайомим. Проникнувши в невелику, заставлену книгами кімнату, вони побачили Софію.

Від несподіванки жінка скрикнула, а той, хто сидів навпроти неї, спиною до світла, кволо витягнув шаблю.

— Он як, — процідив Орест, — я таки вподобав собі шльондру.

— Стуліть писок, юначе! — прохрипів невідомий. — Інакше я примушу вас це зробити.

— Не раніше, ніж я вкорочу вас на голову!

— Стій! — зупинив його Казимир. — Скажіть, пане, ви — Домінік Гепнер? — запитав він у незнайомця.

У відповідь той ствердно кивнув.

— Я маю для вас дещо, — найманець подав йому згорток.

Руки Домініка дрібно затремтіли. Гепнер навіть не мусив читати, він упізнав цю річ одразу.

— Нарешті… — озвалася Софія. — Тепер ми маємо все! І в нас є шанс на порятунок.

— Де ви це взяли? — схвильовано запитав Людвисар.

Казимир невпевнено розповів про вмираючого вовкулаку. Тепер та ніч здавалась йому щонайменше дивним сном.

— Найбільше мороки буде з цим, — промовив Гепнер, підносячи до світла рубін чудової роботи, — але я відтворю креслення… Треба тільки трохи часу…

Христофа до тями привела людська метушня і несамовиті крики. Озирнувшись, він побачив, що досі перебуває в домі бургомістра, але довкола панує страшний безлад. За хвилину вбіг захеканий слуга і, не зважаючи на нього, кинувся до перевернутого письмового столу.

— Що відбувається? — запитав кур’єр, намагаючись підвестись.

Баварець перестав нишпорити і витріщився на нього, як на покійника, що раптом воскрес.

— Як ви… почуваєтесь? — запитав він.

— Кепсько, — зізнався Христоф, — але дайте нарешті мені відповідь…

— Не знаю, з чого почати, — сказав слуга, — ворог під стінами міста… вчора спалили відьму, а сьогодні… сьогодні…

Чоловік раптом сів на підлогу і зайшовся гірким плачем.

— Що — сьогодні? — допитувався Христоф.

Йому врешті вдалося звестись на ноги, але перед собою він уже бачив не одного, а чотирьох баварців, що водночас ридали.

— Що сьогодні? — вдруге запитав він.

— Вбили бургомістра, — простогнали четверо, — той клятий Себастян… Увірвався сюди… і… і…

Кур’єр недослухав. Йому плювати було на чоловіка, що безжально віддав натовпу якусь жінку, тільки б заспокоїти кровожерну юрбу. Зручно було зіпхнути на неї лихо, що підкотило до міста. Якщо так, то свою кару він отримав заслужено.

Більше його хвилювало, що коїться під мурами. Хитаючись, мов п’яний, він збіг сходами вниз і рушив гамірним Ринком. Повсюдно сновигали міщани і ландскнехти, яких магістрат найняв для помочі. Під ногами вовтузились і вили собаки, в церквах били дзвони, а в повітрі стояв нестерпний запах розтопленої смоли. Христоф намагався розпитати, де саме ворог, хто керує обороною, де стрільці… Проте всі тільки відмахувались від нього. Лише якийсь божевільний заходився розповідати йому, що хтось замкнувся у міській майстерні-людвисарні, бо хоче зробити там велетенську гармату, яка знищить ворога враз. Кур’єр сердито його відштовхнув, але від того захитався і ледь не впав, та чиїсь дужі руки підхопили його.

— Знайшов, коли напитися, брате, — почувся йому знайомий голос.

Це був Карбовник і його троє побратимів.

— Хоч ти мені розкажи… — попросив Христоф.

— Що там казати, — відповів соцький, — ходи, сам усе побачиш.

Вони подалися на міську стіну, де вже стояли острозькі козаки. Частина була тут, а решта виднілись попереду, на Низькому мурі.

— Погано видно татар, — мовив кур’єр, — ходімо до тих, що спереду нас.