Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Увечері Домінік повертався у свою кімнатчину, де часом заставав Юстину, яка приносила їжу та запалювала йому свічку. Дівчина була неговіркою, як і вперше, коли вони зустрілися. Гепнер спробував допитатися, в чому річ, але вона тільки відводила погляд.

Якогось вечора до нього тихо постукали. Було вже пізно, за вікном невпинно стугоніла буря, гуркочучи дощовими ринвами і завиваючи вітром. На порозі стояла бліда жінка. Графиня скидалась на примару, наче потрапила вона сюди не через двері, а проникла крізь стіну. Пані Другет мовчала. Гепнер схилився перед нею, йому до болю хотілося побачити її, почути її голос. Він ладен був якби міг, забігти кудись. Він торкнувся її руки, вона не озвалась. Та чи потрібні слова про божевілля, яке впало на них? Усе змішалося — жар омріяного і холоднеча реальності, дика пристрасть притискала жінку грудьми до сирого підвіконня, змушуючи кричати в дощову прірву від болючої насолоди. Кудись щезли думки, що на Страшному Суді доведеться відповідати за перелюб… І за цю одержимість…

Вона приходила щовечора, аж поки одного разу сказала, що це — востаннє. Обличчя графині зачаїло якусь потаємну і страшну муку, як мучаться ті, кого долає пристрасть і сумління. Гепнеру защемило серце, він відчув, що це кінець.

Жінка підвелася, і то вже була гордовита шляхтянка, але яка ж вона була болісно гарна…

— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…

Домінік не повірив своїм вухам.

— А варта? — перепитав він обережно.

— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.

Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.

— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…

Вона поспіхом вийшла, зоставивши Гепнера в сум’ятті. Сповнений хмільної надії, шепочучи напівбожевільні молитви, він простягся на долівці і пролежав так до самісінького ранку.

Із напівсну чи напівзабуття його вивів ранковий гомін на подвір’ї. Визирнувши у вікно, він побачив з десяток солдат і двох служниць, що галасливо поралися біля осідланих коней та запряженого екіпажа. Графиня ще не вийшла, але він зрозумів, що цей почет готується для неї. Стримавшись, аби не помчати щодуху вниз і цим самим видати себе й пані Другет з головою, Домінік нервово спостерігав за приготуваннями. Час тягнувся немилосердно, йому здавалось, що за ним нікого так і не пришлють.

Нарешті з’явилась графиня. Трохи згодом слідом за нею вийшов господар замку. Гепнер не міг бачити його обличчя, але йому здалося, що граф спокійний і навіть усміхнений. Можливо, це через те, що припинились дощі і його вже не мучила спина.

Нарешті до кімнати ввалився захеканий служка, повідомивши, що її милість запрошує пана людвисара приєднатися до мандрівки в монастир, котру вона має намір здійснити. Раніше, ніж той договорив, Гепнер кинувся донизу.

За півгодини паломники вирушили в дорогу. Озирнувшись, Домінік побачив, що граф Другет змінився на виду і споглядав їм услід вже не так добродушно. Утім, тепер це було байдуже. Якщо вийде так, як спланувала графиня, то вже до полудня він буде вільний. Ця думка щемила серце і, здавалось, окриляла навіть його коня, від чого той гарячився і рвався вперед. Можливо, йому, як і вершнику, значно легше дихалось на цій розкислій дорозі поміж вологими схилами гір, що тріпотіли на осінньому сонці ще не розгубленим золотом. Трохи нижче свіжіли води Унгу, тягнучись неквапно, як лінивий вуж, в передчутті холодної пори.

За Унгваром розкинулась рівнина з попелястими хмарами на обрії. Вони передрікали негоду, проте Домінік назвав би їх Божим знаком. Швидше б опинитись там, удалині! Графиня не поспішала подавати йому знак. Може, ще був не час. Думати про те, що пані Другет змінила своє рішення, йому не хотілося. Він нетерпляче позирав крізь шовкові завіски карети, силкуючись з’ясувати причину зволікання.

Нарешті карета спинилася. Графиня пильно вдивилася в попелясту далину.