Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

За годину-другу декого від надмірного завзяття слуги вже виводили на свіже повітря, а в залі лишалися тільки найстійкіші та найобачніші. Проте й вони дедалі менше звертали уваги одне на одного, невпинно проголошували тости і докидали солоних жартів. А шляхетні пані мусили підвестися з-за столу і покинути своїх мужів лихословити самих. Звісно ж, господиня, пані Другет, першою подала такий приклад, хоч її власний чоловік так і не доторкнувся до вина і взагалі був взірцем добропорядності. Він з виглядом мученика жадібно ковтав немилосердну слину, але спогади про недавні жахіття були сильнішими, ніж бажання влитися в цю вакханалію. Господар глянув услід дружині, а потім повернув до Гепнера своє спітніле обличчя.

— Воістину, я щасливець, мій друже, — несподівано сказав граф, — навіть незважаючи на ті муки, що переживаю зараз. Пані Другет мене просто вражає!.. І якщо, не приведи Господи, вона знову колись стане такою ж сухою, як раніше, клянусь честю, я змушу її ще раз впасти з коня. А поки що понад усе прагну опинитись у її постелі! От тільки нехай панство роз’їдеться…

Він глянув на захмелілих гостей і скривився у презирливій усмішці.

Домінік відчув щось схоже на заздрощі. Йому пригадалось, як він припав до її грудей, і йому раптом до нестями захотілось зробити це ще раз. Мотнувши головою, він, здавалось, прогнав це солодке видіння, але воно нікуди не поділося, а тільки розтеклось по жилах гарячою жагою. Зрештою, Гепнер поклав собі, що надто захопився п’янкими трунками зі столу.

Несподівано за спиною він зауважив Юстину. Дівчина прошепотіла:

— Вас хоче бачити її милість графиня… — відповіла служниця.

— Он як?

Він роззирнувся. Граф був цілковито поглинутий розмовою з горбатим ксьондзом. Вийти вдалося непомітно, попри те, що Гепнер хитався, як од вітру.

У покої, де чекала його графиня, панував морок, що ледь розсіювався скупим світлом лампадки. Силует жінки заледве вгадувався, і тільки голос турботливо запитав у Домініка, як той почувається. Гепнер стримано подякував, краєм ока спостерігши, як Юстина хутко вийшла з кімнати і щільно зачинила за собою двері.

— Даруйте, я втомилася від галасу і безлічі свічок… — озвалася пані Друге. — Сподіваюся, ви не заблукаєте?

— Ні, ваша милосте, — відповів чоловік.

— Либонь, я зробила це мимохіть, щоб приховати бентегу. Хоч мені це не зовсім вдалося. Як ви гадаєте?

Спантеличений Гепнер не знав, що відповісти. Від вина голова паморочилася, тож він боявся, що бовкне якусь дурницю. На щастя, графиня продовжила сама:

— Важко сховати вогонь, котрий розгоряється всередині дедалі з більшою силою… Бачте, я знову про це… І майстерня тут ні до чого… Коли ми… Я після вашого пориву, що мала би його засудити, відчула себе, як виноградар, що, занедбавши лозу, запрагнув раптом доброго плоду. Що лишається йому, як не попрохати вина в сусіда? Хоч пан Другет, в силу своїх досить обмежених потреб, втішений і тією дрібкою, що йому стільки років законно діставалась… Не знаю, хто більше мені потрібен: священик чи ви — лікар, ви зцілили мого чоловіка, я мусила розповісти про свої страждання саме вам… Підійдіть ближче…

Домінік раптом відчув запаморочення. До краю зневажаючи себе, він опинився так близько від графині, що чув її уривчасте дихання.

— Я мушу розповісти вам ще одну річ, — продовжила вона пошепки, — поділитися тим, що найбільше не дає мені спокою. Сівши тоді на коня по-чоловічому, я вперлася колінами в його боки, а лука сідла опинилася в мене поміж… Поміж стегнами… Чим дужче я мчала, тим більше торкалась її…

Гепнер сіпнув комір, бо йому забракло повітря. Свідомість розхлюпалася, як переповнена чаша, не вмістивши вже останніх слів графині: «я ніколи досі не відчувала такого, Домініку. І мені захотілося, щоб це… щоб я…»

— Ну, залиште мене!..

Домінік збентежено вискочив.

Наступні дні минали монотонно і сіро. Увесь час дощило, і в графа Другета розболілася спина. Гепнер мусив бути поруч, вигадуючи різноманітні мазі і примочки, щоб полегшити його страждання. Але мучив господаря замку не лише біль. Недобрі передчуття заволоділи ним, коли в зазначений день не з’явився Іштван, який мав би привезти в Невицьке Софію Єлецьку. Не з’явився він і наступного дня, від чого граф люто лаяв його зрадником, перевертнем та сучим сином. Здавалось, тверезу дійсність переварити йому важко, іще трохи, і він гукне Ласло, який сидів тепер без роботи, глипаючи на всіх, як прогнаний пес.