Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.
У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:
— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…
В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.
Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.
— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.
— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.
— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.
— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.
— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.
— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.
— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.
— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.
Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.
— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.
За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.
— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?
— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.
— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…
— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.
Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.
— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!
Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.
За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.
— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.
— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.
— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.
Шляхтич презирливо усміхнувся.
— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…
Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.
— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.
— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу