Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Покладаюсь на вас, — гаряче мовив шляхтич, сунувши в його долоню якусь золоту річ, — я розпорядився, щоб той підкоп негайно засипали. Як гадаєте, слушно?

— Соломонове рішеня, — похвалив Христоф.

— Коли пан вирушає? — наостанок запитав Данилович.

— Гадаю, за день, щонайбільше за два дні, — відповів посланець.

Цими словами й завершився прикрий випадок, про який обидва його учасники воліли мовчати і взагалі забути. Олеський вельможа, до того ж, пригрозив слугам, що власноруч здере шкуру з того, хто про це розбовкає. Звісно, знаючи, що пан слів на вітер не кидає, ті мовчали як риби.

Після обіду Христоф, аби трохи освіжити голову, подався на прогулянку. Днина стояла погожа, якраз така, коли літо поступається місцем осені, кидаючи напризволяще зеленошатних підданих, довколишні сади й ліси та проганяючи геть тужливих гусей і лелек. Яскраве сонце вже не розпікало світ, а прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя.

За містом кур’єр побачив двох обідраних монахів-францисканців, що, сидячи під розлогим дубом, злодійкувато їли паляницю, запиваючи водою зі струмка, який тут-таки жебонів під їхніми ногами. Христоф збирався пройти повз них, оскільки мало цікавився чернечою братією, але монахи, помітивши його, ледь не вдавились. Здивований Христоф зупинився. Монахи тим часом звелися і пошкутильгали до нього. За кілька кроків, один трохи підняв каптура, що затуляв півобличчя, і перед ним з’явився лик… Казимира. Очевидно, другим «іноком» був Орест.

— Отакої, — Христоф від душі зареготав, — чого це ви так прибралися?

— Тихше, — попросили «монахи», — не викажи нас.

Кур’єр перестав реготати і озирнувся довкола. На щастя, його ніхто не чув.

— Я гадав, ви дременули подалі від цих місць, — сказав він.

— Ми й збиралися, — мовив брат Казимир, — але Оресту в матню запала дівка, що була в човні, от він і вперся, як віслюк: «Не піду без неї, і край».

— Що ж за дівка така? — перепитав Христоф. Найманець розповів те, що не доказав у Межиричі. Про угоду з Сангушком, про напад на човен і про те, як їх схопила сторожа. Змовчав тільки про коштовності.

Кур’єр замислився.

— А чи не звати її часом Софія Єлецька? — запитав він згодом.

Орест закивав головою.

— Знаєш, де вона, брате?

— Знаю, — Христоф махнув у бік замкової гори. — У Вежі Мурованій.

Юнака тріпнуло, як від удару палицею.

— Ти впевнений? — гарячково перепитав він.

— Не зовсім, — кур’єр був щирий, — але ввечері знатиму напевне.

— Послухай, брате, — Орест узяв його за лікоть, — допоможи її викрасти.

— Е, ні, — відмахнувся Христоф, — сам король у ній зацікавлений. Хіба я собі ворог?

Найманець стиснув зуби.

— Тоді хоч скажи, чи там вона напевно, — процідив Орест.

Проте кур’єр цього не почув. Він узявся уважно розглядати обличчя Казимира, що, закинувши каптур за потилицю, витирав піт з чола. Дивився так, ніби бачив уперше ці худі видовжені риси, гостру борідку і трохи запалі очі. Коли б додати до цього більш-менш пристойний одяг, то від короля було б не відрізнити. За хвилину Христоф вже сяяв від щастя.

— От що, — промовив він найманцям, що від такої переміни його настрою порозкривали роти, — я допоможу вам у нашій темній справі, але спочатку мені самому треба вашої помочі.

Кур’єр вдруге озирнувся, а тоді почав щось пошепки їм утовкмачувати. Ті слухали, відчайдушно жестикулюючи, хоч врешті-решт досягли таки згоди і розійшлися, домовившись, очевидно, про нову зустріч.

Коли Христоф повернувся в замок, його вже шукали. Ось-ось мала відбутися наступна аудієнція, і Карбовник вже стояв по ліву руку від князя. Кур'єр, винувато опустивши очі, став, як раніше, з правого боку.

Посланці Девлет-Гірея скидалися на побитих псів. Низько вклонившись, вони побажали князеві ласки Аллаха і чекали дозволу перейти до справи. Христоф подумав, що якби татари взяли Межирич, то ці люди поводилися б геть інакше. Однак залякати Костянтина Острозького не вдалося.

Князеві нагадали про якусь давню домовленість, за якою Софія Єлецька мала б перейти до них, а потім відправитись у Стамбул.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі й вуха на моїх землях, — сказав Острозький рівним твердим голосом, — напевно, відає про те, що коронний форт, в якому вона перебувала, знищили розбійники.

— Як і те, — вклонився посланець, — що було це вчинено з княжої волі.

Острозький кивнув.

— Тоді очевидно, — сказав прибулий, — що ця жінка перебуває під опікою князя.