Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Христоф у глибокій задумі побрів до своїх покоїв, що межували з королівськими. Біля сусідніх дверей вже не було варти, проте на м’якому тапчані зручно вмостилась пані Яблоновська. Вона подарувала йому білозубу посмішку і провела таким палючим поглядом, що кур’єра кинуло в жар. У покоях він прикипів до глека з водою, ніби направду намагаючись загасити раптовий вогонь усередині.

За чверть години в його двері гучно постукали. Відчинивши, Христоф побачив на порозі огрядного шляхтича, одного з тих, що був на раді в князя. За ним тупцяло кілька слуг. Прибулий загрозливо насупив брови і, ні слова не мовлячи, рвучко ступив наперед. Слуги рушили слідом, якомога тихіше зачинивши двері.

— Чим завдячую? — запитав Христоф.

— Сучий сину, — гаркнув гість, — це я тобі дечим завдячую.

— Он як? — щиро здивувався кур’єр. — І чим же, якщо ваша ласка?

Вельможа і його почет вихопили шаблі.

— Моє ім’я Станіслав Данилович, — грізно представився гість. — Тепер ти, сподіваюсь, усе розумієш.

— Ні, — мовив Христоф, — як не розумію й того, чому вам хочеться моєї крові.

— Значить, не розумієш? — єхидно сказав Данилович. — А ось це в тебе звідки?

Він тицьнув шаблею кур’єрові в груди, де мерехтіла подарована в Олеському замку коштовність. Від такого здогаду Христофа почав душити сміх, хоч подумки він і шпетив себе за таку необачність. Справді, якого дідька він не сховав подарунок якнайдалі від людських очей?

— Я давно знав, що моя жінка має мене за дурня. І навіть присягнув, що мокрого місця не залишу від її коханця, — прохрипів наступаючи ображений чоловік. — І тепер, коли він у моїх руках…

— Стривайте, пане Данилович, я зовсім не коханець вашої жінки, — кур’єр гарячково намагався вигадати більш-менш підходяще пояснення, — я… я її посланець…

— Брешеш!

— Не брешу. Судіть самі, якби я грішив з вашою дружиною, то хіба не сховав би цю річ у найглибшу кишеню?

Він зняв її і справді заховав під полу, очевидно, за жодних обставин не збираючись біднішати.

— Тоді поясни, чому пані зробила тобі цей подарунок? — шляхтич начебто трохи заспокоївся.

— Оскільки я ніколи вас не бачив, пані дала мені цю річ, щоб ви самі мене знайшли, — брехав Христоф.

— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…

— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.

— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?

— Ваш.

— Хіба там щось негаразд?

— Саме це й веліла передати пані Данилович.

Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.

— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.

Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:

— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.

— Згоден, — була сумирна відповідь.

— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.

— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.

Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.

— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не знала, як діяти..

— О, я знаю, хто це! — схопився з місця вельможа. — Каменецькі! Їм давно муляли око мої добірні вина. Цікаво, чи багато вони встигли поцупити?

Посланець знизав плечима, показавши, що панський погріб обходить його найменше. Він почав збиратися і навіть попрямував до дверей, коли шляхтич благально його зупинив:

— Заждіть…

Христоф із демонстративною байдужістю глипнув на співрозмовника.

— Я б радо помчав просто зараз до моєї Пенелопи, але справи змушують лишитися в Острозі щонайменше на тиждень, — промовив Данилович. — Гадаю, пан має намір вирушити раніше?

Посланець кивнув.

— Чи не обтяжливо буде панові заїхати по дорозі в Олесько і передати моїй дружині невеличке послання?

Христоф так само байдуже вказав на письмовий стіл, де був каламар, пера і папір.

— Вельми вдячний.

Чоловік хутко взявся до роботи. За кілька хвилин він передав кур’єру два листи. Перший був посланням до пані Данилович, а другий являв собою грамоту, що дозволяла безперешкодно проїжджати через Олесько та його околиці. Христоф заховав обидва в дорожню сумку, пообіцявши якнайкраще виконати взятий на себе обов’язок.