Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

На відміну від доньки, з першим роком шлюбу Беаті здавалось, ніби вона й народилася вдруге. Безмежно кохаючи свого чоловіка, жінка відкрила, водночас, в собі ще одну пристрасть — Татри.

Усе літо подружжя провело в горах, милуючись красою світу і ховаючись від слуг в розлогих і запашних затінках. Доки одного такого дня в самотній гірській хатині Альбрехт намовив дружину, на доказ свого кохання, переписати йому всі свої маєтки.

За якихось півроку пан Ляський спровадив її у свій родовий замок у Кезмарку, а сам повернувся до Острога як його новий власник. Ходили чутки, що спершу він втягнувся у якісь молдавські інтриги, а потім зайнявся алхімією, від чого наче аж з’їхав з глузду.

Що ж до Беати Костелецької, то їй, як і дочці, лишалося хіба сподіватись на кончину мужа. От тільки, на біду, сама вона була від нього добряче старшою.

Утім, було б неправильно говорити, що Альбрехт Ляський почувався в Острозі господарем, Князь Костянтин був не з тих, хто так просто віддасть свій родовий замок. Щоразу, коли його княжа милість вшановував Вежу Муровану візитом, власник мав за краще розмірковувати про свої права де-небудь у найдальших покоях, пославшись на раптову недугу, або терміново відбути у Кривин чи Корець для вирішення нагальних справ.

Челядь і поневірене православне духовенство по-зрадницьки вітали князя біля в’їзної брами, щоб разом вирушити на молитву до Богоявленської церкви. Після цього його провадили до замку, де вже була готова розкішна трапеза і місце господаря за столом.

Усім у місті й замку князь міг розпоряджатися як завгодно. Усім, крім, звичайно, скарбниці. Саме тому Христоф залишився без сподіваної винагороди. Однак це не надто засмучувало кур’єра. По-перше, він знав, що єгомосць дотримає слова, а по-друге, ще не вирішив, чого попросити.

Утім, для початку його розмістили в розкішних покоях нагорі, звідки виднілася гарна долина Горині і дещо меншої Вілії, що впадала в неї своїми стрімкими срібними стрічками. Внизу виднівся рів, за ним одразу простягалася міська вулиця, потопаючи в яблунях, що важко нависали над нею спілими плодами.

Христоф відірвався від вікна і огледів кімнату. До його послуг очікувало чимале ліжко, що незборимо вабило вилежатися на ньому усмак. Обережно ступаючи поміж крихітними столиками, кур’єр наблизився до нього і обережно ліг скраю.

Морфей одразу забрав його в свої обійми, але як тільки за дверима почулися чиїсь кроки і голоси, посланець схопився на ноги. Підійшовши ближче, він напружив слух.

— …сюди, ваша величносте, — долинув до нього уривок фрази.

— Сюди? — перепитав м’який, але знервований голос, — минулого разу я зупинявся в інших покоях, звідки було видно річку. Мене це заспокоювало.

У кур’єра стиснулося серце. Очевидно, з іншого боку був не хто інший, як король Польщі і великий князь литовський, Сігізмунд II.

— Ваша величносте… е-е-е… коли дозволите… — затинаючись, мовили до нього.

— Що? Там уже не приймають? — перепитав король.

— Ні, ваша величносте, приймають, але…

Невидимий камердинер не зумів закінчити думки. Христоф уявив, як той, ніяково топчеться відчайдушно жестикулюючи. Сам він також опинився у доволі незручному становищі, адже йшлося, вочевидь, про його кімнату. В якусь мить посланець вирішив, що найкраще зараз було б вийти і, низько схилившись перед монархом, пояснити, що саме він — та мовчазна причина, а тому просить вибачення і готовий негайно перебратися в інше місце. На щастя, його порив зупинив сам король.

— Може, покої зайняті? — запитав Сігізмунд II.

— Так, ваша величносте…

— Ви могли б одразу мені про це сказати, — розгнівався монарх, — хіба я школяр, щоб відгадувати відповідь?.. У чому ж річ? Я чекаю на інше місце. Чи в пана Ляського не знайдеться кімнати для короля Польщі?

— Вашій королівській милості буде зручно ось тут, — почувся винуватий голос розпорядника.

Він забрязкотів ключами і відчинив сусідні двері.

Король віддав деякі накази слугам і озвався знову. У голосі монарха тепер чулася якась прихована в’їдливість:

— Хто ж, дозвольте запитати, поселився в моїх покоях?

— Княжий сотник, ваша величносте, — відповів камердинер, — він щойно повернувся з-під Межирича.

— Он як? — здивовано мовив король. — Я б радо на нього поглянув. Не інакше, як бути йому полковником…

Більше Христоф не почув голосу монарха, з чого зробив висновок, що той подався відпочивати.

Наступного дня, зранку, князь покликав кур’єра до себе. Його провели у невелику залу, де, окрім князя, було всього декілька чоловік. Серед них посланець упізнав Андрія Карбовника і лубенського велетня Богдана Сусла.