Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Хоч Омелько і був лихий на нього, але мусив визнати, що той має рацію. До того ж, навіщо він їм там? Усе, що відбудеться далі — це справа братства.

Пролаз і справді був широкий. Конюх, видно, не один рік виймав зі стіни камінь за каменем, і тепер через цю дірку міг протиснутись навіть пан Бень.

Кілька коней злякано форкнули, але в цілому появу непроханих гостей сприйняли спокійно.

— Куди ж далі? — опам’ятався писар.

Тільки тепер до нього дійшло, що проникнути в замок — це тільки половина справи.

— Мабуть, Білоскорський поселив ту, кого ми шукаємо, в покоях дружини, — тихо сказав Бень.

— Чого б це? — не зрозумів Омелько.

— Пані Білоскорська померла чотири роки тому, — пояснив товстун. — Отож звідси вийти на подвір’я. Там, ліворуч у стіні будуть маленькі дверцята. Вони рідко замикаються навіть на ніч. За ними сходи, що ведуть прямісінько у будинок бурграфа.

Бень говорив так упевнено, що в Омелька очі полізли на лоба.

— Звідки ви це знаєте? — запитав він.

— Я кожного року описую майно замку. Забули? — відповів той.

— Справді, забув! — радісно мовив писар. — Ведіть, куме.

Далі все склалося якнайкраще. Фортуна цієї ночі, схоже, вирішила подарувати братчикам свій найкращий усміх. А може, навіть, взявши їх за руки, сама провела темним подвір’ям і відчинила незамкнені двері в стіні.

Добряче захекавшись на сходах, вони опинились перед дверима, поруч з якими солодко спав вартовий.

— Ключі в нього на поясі, — прошепотів пан Бень. Омелько дістав ножа і, підкравшись до драба, вправно зрізав, як гроно стиглого винограду, невелику в’язку. Ключ майже одразу вгадався, і, прочинивши двері, братчики заклякли.

Спиною до них на колінах перед розп’яттям стояла тендітна дівчина. Шепочучи молитву, вона їх не помітила, а тому пан Бень і писар мали вдосталь часу, аби розгледітись.

— Відьма… молиться?! — вражено мовив товстун.

— Може, не ті покої? — припустив Омелько.

— Я не знаю, де шукати ще, — сказав Бень.

— Треба розсипати мак-видюк, — вирішив писар, — як почне збирати, значить, наша.

— А потім? — Беневі ставало страшно.

— Хапаємо і міцно в’яжемо, — мовив Омелько.

Певно, сказав він це надто гучно, бо дівчина озирнулася.

Побачивши братчиків, вона не зронила ані слова, мов заніміла, тільки дивилася на них широко відкритими очима.

Омелькова сміливість раптом кудись зникла, і він тільки пролепетав:

— Ясна панно… Даруйте… А чи можна, скажіть, узяти ваш гребінець?

Чомусь це було перше, що спало йому в голову.

Ляна, все ще нічого не мовлячи, взяла зі столу потрібну річ і простягла писарю. Той гречно подякував, зовсім забувши про гостинець від шинкаря, який ніс із собою.

Утім, ледве чи судилося прозвучати будь-яким поясненням за цих дивних обставин, бо в ту ж мить з двору долунали крики, брязкотіння зброї і кілька пострілів.

— На подвір'ї солдати! — вигукнув Бень, що першим опинився біля вікна. — Замок взято!

— Ще ні, — заперечив писар, — драби відбиваються!

— Жартуєте, куме? Їх менше разів удесять!..

Братчикам, певно, важко було визначитись, на чиєму вони боці, тому лише з тривогою спостерігали за боєм.

Двері зненацька розчинились, і на порозі став комендант у закривавленій сорочці.

— Ляно, — з відчаєм промовив бурграф, не помічаючи більше нікого, крім неї. — Ляно, дитино моя…

Ступивши крок, він упав на підлогу, але руки його все ще тягнулись до неї. Вона з плачем стала вкривати їх поцілунками, благально глянувши на братчиків. Опинившись поруч, вони поклали Білоскорського на спину і з жахом побачили на грудях велетенську рану, що невпинно кровоточила.

— Пане Бень? — здивовано простогнав поранений, — ніяк не думав, що бачитиму вас перед смертю…

Урядникові хотілося щось сказати у відповідь, але густий клубок підкотився до горла.

— Челядь зрадила, — промовив комендант, — убили сторожу біля брами і впустили жовнірів. Ви з ополченцями, Беню?

— Ні, — твердо відповів той.

— Слава Богу, — полегшено мовив бургграф, — тоді може, вам удасться врятувати цю невинну душу.

Білоскорський стиснув руку дівчини.

— Ляно, — відчай терзав його дужче, ніж біль. — Один лиш Бог знає, якою дорогою і любою ти була для мене… Якиї жаль, що захистити тебе більше не можу… Сподіваюсь, що Христоф невдовзі повернеться… Хай благословить вас Господь, пане Беню… і того чоловіка, що поруч… Не гайте часу… Прощавай, моя Ляно…

Сивий лицар несподівано усміхнувся і завмер, мовби востаннє задивившись на її красу… І лиш ця непорушність говорила про те, що життя покинуло його тіло.