Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Ходімо, — через хвилину глухо промовив писар.

Він мусив силоміць звести дівчину на ноги і накинути на неї плаща.

— Моя служниця… — мовила Ляна. — Я не можу піти без неї.

— Ідіть, моя пані, — почулося з глибини кімнати, — зі мною вас упізнають. Я загублюся поміж челяді, і може, захистить мене Свята Пречиста.

Братчики ствердно кивнули.

— Маю надію — ще побачимось, — відповіла дівчина, обійнявши її, мов сестру.

Ті самі сходи вивели їх на подвір’я, але конюшня вже палала.

— Йдемо через браму, — сказав писар.

— Омельку! — впізнали його якісь ополченці. — Омельку! Мерщій сюди! Нам віддали винний погріб!

— Ну його до біса! — крикнув той у відповідь. — Я так по голові дістав, що світ немилий.

Писарю повірили і відчепилися.

Щасливо проминувши ворота, братчики і Ляна трохи спустилися донизу, де слухняно стояли коні, запряжені в бідарку.

Сівши в неї, втікачі подалися дорогою, що вивела їх на Підзамче, а звідти — на широкий Волинський тракт.

Тут уже можна було стишити коней. Омелько озирнувся. Ляна схилилась на широчезне плече пана Беня і, здавалось, дрімала. Видно, втома від пережитого взяла своє. Урядник виглядав по-лицарськи гордо, і водночас тепла батьківська усмішка не сходила з його обличчя.

Писар знав, що той відчуває. Цієї ночі в душах обох братчиків зародилося щось нове. Радість від думки, що можна бути комусь опорою й захистом, породжувала безстрашність. Здавалось, і не шкода тепер їм віддати власні життя заради цієї дівчини.

У вранішніх сутінках писар згадав про Стецька П’явку. Рушивши в поле, він невдовзі розгледів поміж копицями добре знайому яблуню, а під нею одиноку постать. Шинкар чекав на нього.

Омелько зупинився трохи поодаль і, знаком попросивши Беня почекати, передав йому віжки. Після цього скочив на землю і пішов навпростець по свіжій стерні. За кілька хвилин порівнявся з П’явкою.

Побачивши гребінець, той радісно ухопив заповітну річ і щосили обійняв свого рятівника.

— Все зроблю, що обіцяв, — промовив Стецько, — коли хочеш, заходь до шинку… А гроші я вже приніс.

Омелькові хотілося сказати правду, що ніяка та дівчина не відьма, але П’явка не дав йому й рота розкрити. Тицьнувши писарю три дукати, він поспіхом подався геть, либонь, щоби той не попросив більше.

Назад писар повертався повільно, дивлячись у землю і дослухаючись, як стерня хрускотить під ногами. Та коли підійшов до бідарки, то впевнено звів очі, вочевидь прийнявши якесь рішення.

— Беню, — стиха промовив, аби не розбудити Ляну, — мусиш їхати далі сам. Я залишуся в місті і буду чекати, доки повернеться Христоф. Чув, що він має привезти помилування від короля для цієї бідолахи. Та й писанини в магістраті тепер буде чимало. Зате знатиму, що вони далі збираються робити. А про тебе вигадаю яку-небудь байку, то не вперше… Прямуй в гори, у Сколе, там жиє мій рідний брат. Чоловік він знаний, багатий, кожного спитай, де гражда Стефана Гошовського, і тобі покажуть. Ось тут дукати, що я вимудрував у шинкаря, а в тім кошику їжа… Як Бог дасть, до вечора будете там.

Братчики зі сльозами на очах обійнялися, і Бень рушив у дорогу. Дивлячись кумові вслід, Омелько думав про те, як дивно іноді розпоряджається доля. Адже їхнє братство відьмоборців було покликане геть для іншого.

І щось бриніло в його серці чарівними струнами. Мабуть, то було відчуття і впевненість, що він усе зробив правильно.

Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.

Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.

Енергійна та ще молода, ця пані найперше присвятила себе пошукам гідного нареченого для своєї спадкоємиці, юної Єлизавети. Безмежна опіка Беати та низка авантюр довели до того, що дівчина опинилася в руках старого і ревнивого воєводи Лукаша Гурки. Той подалі від ока людського заховав молоду дружину в Шамотульський замок, аби жодна спокуса не перешкоджала сімейному щастю. В цій в’язниці бідолаха була змушена чекати смерті чоловіка як спасіння.

Услід за цим пані Костелецька вирішила подбати і про свою долю. Багата і все ще прекрасна, як Афіна, вона невдовзі вийшла заміж за молодого Альбрехта Ляського, маловідомого, але амбітного шляхтича. Те, що наречений був молодший за свою обраницю на цілих двадцять років, неабияк їй лестило. І потай вона віддавала належне своїй нерозгубленій жіночності.