Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?

— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.

— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?

— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.

Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.

— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.

Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.

— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.

— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.

Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.

Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.

— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.

Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.

— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.

Король кивнув.

— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.

— Христоф, ваша величносте.

— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.

Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.

Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.

Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.

— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.

Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.

— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.

Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.

Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.

У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.

— Нехай Господь благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.

— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.

Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.

— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…

Острозький здивовано звів на нього очі.

— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.