Симона Вилар - Лазарит

– Мої прекрасні дами! – вигукнув Річард, піднімаючись на борт і цілуючи руки сестрі та Беренгарії, яка поспіхом вибігла зі свого сховку. Руку нареченої король на мить затримав, пильно вдивляючись принцесі в обличчя, від чого та вмить зашарілася.

– Бачите, що коїться, любі дами? – Річард широким жестом обвів небосхил і нерухоме море. – Ані шерех, і кінця-краю цьому не видно. Але ж нині Страсний тиждень, і за кілька днів – світлий Великдень. Ось чому мій друг Гюберт Волтер, єпископ Солсбері, каже, що коли вже нам судилося зустріти Світле Воскресіння Христове далеко від берега, то й наше з Беренгарією вінчання теж відбудеться тут.

– Весілля посеред моря? – пробелькотіла принцеса, і її карі очі розширилися чи то від подиву, чи з переляку.

– Незвично, мила моя? Але хай там як, а на Святу землю я маю прибути не з нареченою, а з дружиною. Ваш батько буде незадоволений, якщо я зволікатиму з вінчанням, а, опинившись під Акрою, я перейматимусь зовсім іншим, далеким від шлюбних насолод.

– Але ж ви, королю, якщо мене не зраджує пам’ять, казали, що ми зупинимося на острові Крит? – здавалося, Беренгарія от-от зомліє.

Річард знов уважно глянув на неї, а потім узяв наречену під лікоть і схилився так низько, що чути його могла лише вона.

– Люба моя голубонько, рано чи пізно ми станемо чоловіком і дружиною. І чим швидше це станеться, тим менше плескатимуть язиками, що я везу в край язичників незайманку. Ви будете моєю королевою, і ніколи, присягаюсь усіма святими Англії, я не скривджу вас і не завдам вам шкоди. А ваша любов та молитви охоронятимуть мене в битвах. Відтепер я доручаю вам своє життя.

На очах Беренгарії з’явилися світлі сльози.

– Річарде, – вона вперше наважилася звернутися до нареченого на ім’я, – дорогий мій паладине! Я буду так вас кохати і молитися за вас, що, коли вам загрожуватиме небезпека, сама Пречиста Діва вдягне на вас свій покров!

Лише мить вони дивилися одне на одного – високий, убраний в яскраво-червоний стрій король, і його наречена – несмілива, зворушлива, але неймовірно чарівна через дивне світло, що спалахнуло в її величезних очах. Навіть напівчернече вбрання не псувало Беренгарію цієї миті.

Та коли Річард, підхопивши сестру під руку, відвів її вбік, зайшлося саме про вбрання принцеси Наваррської.

– Півоніє, я цілком покладаюся на тебе. Простеж, будь ласка, щоб майбутня королева мала вигляд, достойний дружини володаря чверті Європи.

Він підняв руку, відмовившись слухати, що Беренгарія не бажає в останні дні Великого посту одягати щось, крім грубої волосяниці.

– Сестро, з королями не сперечаються. І я знаю: ти переконалася в цьому на власному досвіді. Придумай щось, інакше я не позбудусь відчуття, ніби розбещую монашку. Ти помітила, як ця огидна волосяниця натирає шию моєї ніжної нареченої? Їй вочевидь боляче, а я…

– Ти теж неминуче завдаси їй болю, – усміхаючись, зауважила Іванна.

Річард спалахнув, але стримався й легенько вщипнув сестру за щоку.

– Не тобі про таке говороти, безсоромнице! Скажи краще, як ви на своєму юісьє уживаєтеся із шотландцями? Ви ними задоволені?

Іванна взялась нахвалювати шотландських паладинів, а надто – їхнього капітана, високого білявого Дроґо, красеня Осберта Оліфарда, і Річард пожартував: мовляв, схоже, цей каледонський рубайло сподобався їй значно більше за короля Франції, якому вона підсунула гарбуза.

Жарт Півонії не сподобався, і вона відвернулась, опустивши на обличчя серпанок, щоб Річард не помітив її зніяковіння.

Але король уже вдивлявся в обрій – тьмяний, покритий каламутним свинцевим маревом.

Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал, [82] Річард Плантагенет, попри те, що був королем Англії, приймаючи владу над землями Франції, мусив віддавати присягу французькому королю. Отже, Філіп мав формальні підстави стверджувати, що Річард – його підданий. – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.