Симона Вилар - Лазарит

Істинно, король Англії готовий був на все задля успіху походу. Якось Річард навіть пожартував, що продав би й Лондон, якби знайшов на нього покупця. Цей дотеп миттю підхопили його недоброзичливці, зокрема Філіп Французький. І хоча Філіп нині Річардів союзник і теж іде в Палестину, він воліє не витрачати грошей, а отримувати їх від короля Англії. Саме так він і вчинив, випросивши в Річарда частину кораблів на Сицилії.

– Я лише мигцем бачила Філіпа Французького, – замислено мовила Беренгарія. – Король Франції відпливав із Мессіни саме, коли мій корабель заходив у порт. Наші судна пройшли майже впритул, однак він навіть щирого кивка мені не подарував, а відразу відвернувся.

– Люба принцесо, – Іванна легенько доторкнулася до її плеча, – ви мусите зрозуміти, що Філіпові знадобиться чимало часу, щоб змиритися з вашим шлюбом. Адже заради вас Річард відмовився від руки його сестри Аліси.

«Краще б наша ніжна пташка й не намагалася з’ясувати подробиць тієї ганебної історії», – подумала Іванна.

Але Беренгарія несподівано запитала про інше. Ніяковіючи й не перестаючи накладати стібок за стібком, принцеса Наваррська поцікавилася: чи є правда в чутках, які дійшли до неї вже в Мессіні, – буцімто й сама Іванна дала відкоша королю Франції. Кажуть, він виявляв до неї знаки уваги, однак, урешті-решт, королева-вдова Сицилії попросила брата звільнити її від товариства французького монарха. Але ж Філіп Капетінг – удівець, Іванна – теж. Їхній шлюб міг би бути корисним для обох держав.

– Приємно чути, що ви, Беренгаріє, маєте свою думку щодо інтересів держав. – Іванна всміхнулася і глянула на дівчину з-понад келиха із джерельною водою, ледь підфарбованою вином. – Але річ у тому, що я вже колись вийшла була заміж із політичних міркувань. Дванадцятирічною мене відправили на Сицилію, і король Вільгельм здавався мені старезним дідом. А йому було лише двадцять сім – на рік більше, ніж зараз нам із вами. Адже вам, принцесо, двадцять шість, як і мені, так? Але Вільгельм був такий кремезний і галасливий, мав таку густу ій буйну бороду, що я – маленька пташечка із Пуату – боялася його, а часом і ненавиділа. Проте Вільгельм ставився до мене поблажливо, він терпляче очікував, коли я підросту й зможу виконувати свій подружній обов’язок. Він хотів, щоб я заприятелювала з його наложницями і вони навчили мене багато чого з того, що знадобилося нам із Вільгельмом, коли я стала його дружиною не лише на троні, а й на ложі.

– Годі! – відсахнулася Беренгарія. – Я не хочу цього чути.

«Так я і думала, – Іванна схилилася на саф’янове узголів’я канапи. – Монастирські безскоромниці таки вбили в голову цій дівчинці, що все, дотичне до плотських утіх, – гріховне. Бідний Річард! Він воїн, а муситиме панькатися з цією напівдитиною, вихованою черницями».

Утім Іванна, наче й не почувши вигуку принцеси, й далі розповідала про небіжчика-чоловіка, незважаючи на знічену та зашарілу Беренгарію.

– Із Вільгельмом мені добре велося, мене ніжили й пестили. І я дуже шанувала свого чоловіка. А те, що в нього були наложниці, як в усіх східних владик… Скажіть, любонько, де у світі чоловіки поводяться інакше?

– Але ж Річард… він зовсім не такий, – прошелестіла Беренгарія, ще нижче схиляючись над п’яльцями. – Королева Елеонора стверджувала, що його синові чужа свавільна чоловіча природа, він істинний лицар і християнин.

– Так воно і є. Вам пощастило, Беренгаріє…

– Я знаю, – задоволено усміхнулась принцеса. – Мені дістався найкращий чоловік, такий, якому можна сміливо довірити себе і свою честь. Інакше я нізащо не відмовилася б бути Христовою нареченою!

Так само шаріючись, Беренгарія розповіла, які жахливі звички були при дворі її батька, де під машкарою ґречності крилася звичайна брудна розпуста. Її батько та брат це заохочували, а мати, кастильська принцеса Санча, змушена була терпіти й мовчки коритися чоловікові.

Іванна випросталася.

– Отже, люба, ви розумієте, чому я відкинула Філіпові залицяння. Чутки про нього й мого брата Джеффрі… Ви розумієте, про що я? Ні? Але це не суттєво. Гірше те, що Філіп хитрий, безпринципний і немилосердний. Дехто називає його Ангелом, але хай боронить нас Пречиста Діва від таких ангелів! Коли він визнав для себе шлюб з юною Ізабеллою де Ено невигідним, то спробував розлучитися, закинувши, що вона не може подарувати йому спадкоємця. Але ж Ізабеллі тільки чотирнадцять! Нещасна дівчинка мусила одягнутися в руб’я, босоніж пішла від церкви до церкви, з міста в місто, благаючи Господа і простий люд заступитися за неї перед чоловіком. Це справило таке враження, що короля примусили повернути дружину. Через три роки вона народила йому спадкоємця – Людовіка, а ще через два роки віддала Богові душу під час пологів, народивши двох мертвих близнюків. І що ж Філіп? Він і хвилини не тужив за бідною Ізабеллою, хоча й намагався відкласти свою участь у поході – начебто через жалобу. Але навіть його піддані вбачають у смерті юної королеви знак Божий – Господь гнівається на Філіпа через те, що той не поспішає у Святу землю. Зрештою, всі намагання Капетінга відтермінувати похід обернулися проти нього самого. А яка насправді його скорбота, побачили всі, коли він, іще не скинувши жалобного вбрання по дружині, захопився у Везлі розкішною Джоанною де Шампер. О, нехай він хоч тричі був би королем Франції, я б нікому не побажала звернути на себе його увагу!