Симона Вилар - Лазарит

Покинувши порт, судна вишикувалися ключем, очоленим флагманським кораблем Річарда, на щоглі якого майоріло королівське знамено – червоне полотнище з трьома золотими левами Плантагенетів. Уночі на суднах запалювали вогні, щоб не загубити одне одного в темряві, а королівський флагман, як завжди, плив попереду, і на його щоглі путівною зіркою горів найяскравіший вогонь. У центрі цього ключа був і той великий юісьє, на якому розташувалися королівські сестра та наречена.

Ще тоді, коли Річард лише планував прийняти хрест паладина, у нього виникла думка морем доправити своє військо в Левант. За розповідями матері й лицарів, яким удалося повернутися зі Святої землі, англійський король знав, скільки зусиль, коштів і життів забирає перехід суходолом у кілька тисяч миль завдовжки. Без утрат, сповнену сили армію можна привести під стіни Священного міста тільки за допомогою численного й добре оснащеного флоту…

– Беренгаріє, здається, ви зовсім не слухаєте мене! – вигукнула Іванна, помітивши порожній вираз обличчя попутниці.

Принцеса здригнулася. О, в Іванни повсякчас лише одне на думці: військо, воїни, кораблі й стан моря, зброя і бойові коні, фураж і запаси продовольства. Недаремно Річарду завжди є про що поговорити із сестрою. Але Беренгарію такі розмови швидко втомлювали.

– Я подумала, люба Жанно…

– Не називайте мене Жанною, – несподівано розгнівалася королева Сицилійська. – Уже краще Джованною, як називали мене піддані на милій моєму серцю Сицилії. Навіть Іванна краще, якщо ваша ласка! Але я, звісно, волію так, як охрестив мене брат, – Півонією. Шкода, що не ми обираємо собі ім’я та долю!

– Добре, люба. Однак ось що мене відволікло: чи безпечно королю задля такого тривалого походу покидати власні володіння?

– А який християнський володар наважиться зазіхнути на землі монарха, котрий б’ється за визволення Гробу Господнього? Папа негайно накладе особистий інтердикт [81] Інтердикт – відлучення від церкви. на кожного, хто на таке насмілиться. Але цього не буде: погляди християнського світу звернені тепер на Річарда – адже він один здатен прогнати невірних з Єрусалима й повернути всім істинно віруючим надію на милість Божу.

– О, ваша правда! – рішуче відгукнулася Беренгарія. – І немає честі більшої, ніж стати його дружиною. Бути жінкою короля-паладина – виняткове щастя, і я, бачить Бог, усе життя присвячу служінню йому!

Беренгарія говорила палко, її очі, зазвичай скромно опущені, сяяли. Вона збуджено стала навколішки й почала гаряче молитися. Королева Іванна взяла з неї приклад. Погляди лицарів на палубі було звернено на них. Вигляд цих жінок, які на тлі ясного неба і нерухомого моря зверталися до Бога, був такий промовистий, що й чоловіки приєдналися до молитви. Коли ж і молитися, як не на шляху до Святої землі, готуючись віддати життя за праведне діло!

З усієї команди лише шкіпер Пітер не покинув свого поста. Він і надалі пильно стежив за армадою суден із безсило обвислими вітрилами. Море досі було застигле – його плесо віддзеркалювало кораблі. І так із дня на день. Хтозна, коли знову повіє вітер і чи буде він ходовим? І чим закінчиться цей нечуваний штиль?

Старому брістольському моряку такі задуха й застигле повітря були не до вподоби. Може, і йому помолитися, просячи в Бога бодай легенького вітерцю? І щоб він справді милістю Божою був легкий…

Помолившись, обидві жінки звелися з колін і повернулися у свої покої в кормовій надбудові. Але вони мусили пройти повз шанобливо схилених лицарів. Принцеса пришвидшила ходу, а сицилійська королева-вдова, навпаки, вирішила затриматися й поспілкуватися з паладинами, які її оточили.

Беренгарія мусила чекати свою попутницю в колі жінок, які їм прислуговували, – вони саме переймалися її весільним вбранням. Просторий покій нагадував рясний квітник: розкладені повсюди сувої атласу й оксамиту палали, немов рубіни й смарагди, струменіли заткані золотом рюші й позументи, але сама принцеса, немов не помічаючи цієї розкоші, відразу взялася до своєї роботи – вишивання вівтарного покрову. Лише час від часу вона завмирала, прислухаючись до чоловічих голосів із пів’ют, гучних і зухвалих, що з ними зливався дзвінкий голос Іванни, який вряди-годи переривав сміх. І як їй не страшно бути самій серед чоловіків?

Коли, нарешті, з’явилася Іванна, Беренгарія простягнула до неї руки.

– Мені лячно за вас, люба Півоніє, – сказала вона, коли та, недбало відкинувши довгий шлейф, умостилася на канапу. – Ці люди, з якими ви спілкувалися… я ще таких не бачила! Вони здоровезні і схожі на дикунів.