Симона Вилар - Лазарит

Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.

– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.

Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.

Іванна спробувала звестися.

– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!

Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.

Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.

На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.

Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.

Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.

– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..

– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?

– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.

Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.

Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…

Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…

Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.

– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.

– Схоже, мадам, буря минає.

Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!