Симона Вилар - Лазарит

Вільям замовк, і Джоанна раптом пригадала, що й сама не раз чула: старший брат вдався в царствену рідню їхнього батька. Але в цьому не було нічого поганого, вона навіть пишалася тим.

Уважно подивившись на брата, Джоанна переконалася: це і справді так. Багато що в його обличчі нагадувало про короля Генріха – така ж рудизна в каштановому волоссі, той же сірий, мов шотландський граніт, відтінок очей, уперта сила в лініях підборіддя та вилиць. Так, у ньому вочевидь текла кров Плантагенетів, і те як відзначав маршала де Шампера Річард Левове Серце, свідчило: він визнає цей родинний зв’язок. Але що, як…

– Святі праведники! – мимоволі сплеснула руками Джоанна. – Вільяме, чи не хочеш ти сказати, що в старого короля Гаррі був зв’язок із нашою матір’ю? Але батько з королем так дружив!..

І раптом по-солдатському вилаялася:

– Чорти його душу матері! Ти схожий на нашого батька! Ти істинний де Шампер! І більше я нічого не хочу знати!

– Доведеться, – усміхнувся Вільям. Жагучість сестри, що так несподівано прорвалася крізь шкаралупу відчуженості, потішила його. І тепер він не просто намагався викликати її на відвертість своєю щирістю – він хотів поділитися з близькою людиною власною таємницею.

Де Шампер продовжував стиха, часом довго добираючи слова, а Джоанна слухала в сум’ятті: погордливий Вільям, душа якого завжди була замкненою для всіх, відкривав її приховані глибини перед сестрою. Наділена багатою уявою, вона немов бачила, як її старший брат, маленький загальний улюбленець, раптом починає усвідомлювати, що перевагу віддають іншому. О ні, лорд Артур та леді Мілдред і далі приділяли Вільямові увагу й були з ним ніжними, але їхня надмірна радість через появу «істинного спадкоємця» сказала йому багато, занадто багато.

Те, що його вважають бастардом, Вільям остаточно зрозумів, коли його, як і належало нащадкам благородних сімейств, ще підлітком віддали прислуговувати до графа Вільяма д’Обіньї. Там ніхто з ним не панькався: від нього не приховали, що лише великодушність лорда Артура, котрий прагнув захистити честь своєї дружини, змушує його визнавати права такого не схожого на нього Вільяма, обділяючи натомість свого сина Гая.

Там же, у замку д’Обіньї, його втаємничили в таку історію. У роки заворушень, коли за престол боролися Стефан Блуаський і Матільда Анжуйська, Артур де Шампер та Мілдред Гронвудська були заручені, але не одружилися, бо леді Мілдред викрав син короля Стефана – принц Юстас. Згодом сер Артур визволив наречену й обвінчався з нею. Однак у Мілдред уже був син від Юстаса, якого Артур визнав за свого, стверджуючи, що хлопчик зачатий іще до того викрадення.

Повернувшись додому, Вільям розповів батькам про почуте, але ті в один голос просили його не зважати на злі наклепи, а вірити їм, його батькам. І як же він хотів їм вірити! Однак він не міг не бачити, що батьковим улюбленцем тепер став такий схожий на Артура де Шампера Гай. Потім народився молодший із братів – Генрі. І знову в сім’ї де Шамперів була велика радість. Вільям губився в догадах, він почав уникати батьків, уважав, що вони брешуть йому, бо жаліють, а насправді він просто незаконнонароджений вишкребок, ганьба своєї матері.

Ще гірше було те, що й інші помітили його вагання та непевність, а пажі, які служили з ним у д’Обіньї, просто в очі називали його бастардом. Він жорстоко бився з цими хлопчаками за своє добре ім’я, та йому, однак, не вірили й насміхалися над ним ще дошкульніше. Зрештою він перетворився на відлюдника, збайдужів і став різким навіть із батьком, якого вважав брехуном, нехай навіть із милосердя. Їхні стосунки остаточно зіпсувалися, Артур де Шампер почав уникати Вільяма, натомість його ніжну прив’язаність до малюків Гая та Генрі помічали всі. Попри чималі зусилля, матері так і не вдалося примирити розгніваного чоловіка і зухвалого сина, а сам він із жахом усвідомив: навіть його батьки, котрі мали величезну владу, були в милості короля, бояться ганьби, яку він накликав на них своїм народженням.

Тоді він і оголосив, що збирається стати тамплієром. Це був крок, який усіх улаштовував. Узяти одного з де Шамперів у свої лави для ордену було почесно й бажано, для сім’ї це теж вважалося за честь, адже за тих часів чимало нащадків знатних родин прагнули вбрати білий плащ із червоним хрестом і битися за святу справу. Але ті нащадки не були старшими синами!

Саме тоді лорд Артур, усвідомивши все, спробував налагодити стосунки із сином. Однак нічого з того не вийшло – вони зовсім розсварилися, батько поїхав, і більше Вільям його не бачив до тієї миті, коли Артур де Шампер прийшов на пристань попрощатися із сином перед його відплиттям до Палестини. Прощання вийшло вельми стриманим. Єдиною, за ким Вільям шкодував і перший час тужив, була його мати. Із сером Артуром усе простіше – він більше не вважав його батьком. Два горді де Шампери холодно поглянули один на одного, вклонилися, і на цьому все. Потім тільки леді Мілдред вряди-годи писала синові.