Симона Вилар - Лазарит

Почулися обережні смішки, але від колишньої невимушеності не залишилося й згадки. Нарешті Філіп підвівся та оголосив, що почуває себе втомлено й кепсько, тож присутні почали розкланюватися.

Трохи згодом Річард Левове Серце відвів у бік Вільяма де Шампера й попросив його поговорити із сестрою. Вона неймовірно змінилася, і її зухвалість часом виходить за всі межі, на неї багато хто нарікає.

– Якщо йдеться про різку відповідь леді Джоанни королю Франції, то я хотів би знати, сір: чи не бажаєте ви, щоб моя сестра заохочувала його залицяння? – понуро кинув Вільям.

Річард з-під лоба глянув на тамплієра.

– Думаю, лише служба в ордені заважає вам зрозуміти, що дотримання куртуазних звичок – ознака пристойно вихованої дами. Щодо Джоанни, то вона таки справді була коханкою короля Філіпа. Тоді, у Франції, мені вдалось зам’яти цю справу, і її честь лишилася незаплямованою. Не дозволив би я скривдити свою родичку й тепер. Але її зухвальство та грубі слова можуть остаточно розлютити Капетінга, і якщо він покине Палестину й забере із собою французьке військо… Примхи однієї дами не варті того, щоб ставити на межу провалу план кампанії з відвоювання Гробу Господнього!

Прямодушному й суворому в питаннях честі маршалові нелегко було погодитися з цими словами короля. Але із сестрою і справді давно слід було відверто поговорити, адже йому вже не раз казали про її дивну поведінку. Невже вона в якийсь спосіб таки довідалася, що доносили йому з Антіохії про її чоловіка Обрі де Рінеля? Зі свого боку Вільям зробив усе, щоб історія, яка знеславлює чоловіка його сестри, не набула розголосу, але що ж насправді коїться із Джоанною?

Насамперед маршал наказав своїм людям простежити за нею. Те, що йому доповіли, дивувало: слуги леді Джоанни скаржилися, що після хвороби на Кіпрі господиня стала відлюдкуватою та уникає їх, воліючи в усьому давати собі раду сама без сторонньої допомоги. Коли ж камеристка Ґодіт спробувала щиро поговорити з пані, Джоанна спалахнула і мало її не прогнала. Слуги слугами, але те, що сестра жодного разу за весь цей час не ходила до сповіді, вельми непокоїло де Шампера. Адже, як доповіли маршалові люди, дама Джоанна багато часу віддає молитвам. Вона відвідує всі храми, заново освячені після вигнання невірних, але віддає перевагу монастирю Святого Лазаря, жертвуючи солідні суми на потреби братів-лазаритів.

Це ще дужче здивувало маршала. Довідавшись, що сестра і зараз там, він вирішив: настав час для відвертої розмови.

Де Шампер знайшов Джоанну в одній із бічних каплиць церкви Святого Лазаря. Певний час Вільям спостерігав за сестрою з-за колони, не наважуючись перервати її молитовний екстаз, і був вражений, з якою несамовитою силою вона зверталась до Бога. Швидких негучних слів її молитви він не міг почути, та й не прагнув – гріх втручатися в молитву. Та коли Джоанна поклала голову на сходинку вівтаря й кілька разів із силою вдарилася об холодне каміння, він зрозумів: жінка на грані безумства, й кинувся вперед, щоб її зупинити.

– Не торкайтеся до мене! – роз’яріло вигукнула вона, вириваючись, і лише через певний час упізнала брата. – Чого тобі, Вільяме? Дай мені спокій!..

Обличчя в неї перекосилося, волосся скуйовдилося, губи були покусані до крові. Однак де Шампер не відпускав сестру, аж поки її опір ослаб, і вона безгучно розридалася, обвиснувши в нього в руках.

Вільям раптом відчув ніжність, схожу на біль, але голос його пролунав суворо:

– Зараз, Джоанно, ти підеш зі мною. Так треба! Скорися мені…

Покинувши склепіння церкви, вони опинилися в сліпучій спеці. Навіть полотняні накриття над першими поверхами будинків не давали прохолоди, а плити бруківки були такими гарячими, що й через підошви чобіт обпалювали ноги. Але Джоанна, йдучи за братом, куталася в довге покривало, наче її била лихоманка.

Спека ослабла, коли вони опинилися у кварталі госпітальєрів. Кам’яні хрестовидні склепіння, високо піднесені на товстих колонах, не пропускали сюди розжареного проміння денного світила. Десь дзюркотіла вода, повсюди гуляв протяг, а за арками, завішеними тканиною, були розміщені ліжка з хрестоносцями – пораненими й тими, що вже одужували.

Брати-госпітальєри – люди зцілення і війни. То тут, то там у напівмороці під важкими арками видно було гурти лицарів та сержантів – тих, котрі за межами цих стін мали не лише допомагати й лікувати, а й проливати кров – свою і чужу. Сновигали орденські брати-ченці, геть у чорному, з білими хрестами на грудях, котрі розносили цілюще зілля, траплялися й жінки-госпітальєрки – мовчазні, що закривали обличчя покривалами, схожими на чернечі. З однієї галереї долинав мученицький стогін, в інших було чути іржання коней і ляскіт заліза, бродили торговці-рознощики зі своїми ятками.