Симона Вилар - Лазарит

За межами кварталу госпітальєрів обох знову накрила спека, але ненадовго. Нові склепіння, і під ними темні накидки вже змінилися на білі плащі з червоними, мов кров, хрестами.

Джоанна, яка досі здавалася до всього байдужою, вповільнила кроки.

– Мені далі не можна, – глухо мовила вона, окинувши поглядом лицарів-тамплієрів, які всім своїм виглядом демонстрували, що не схвалюють перебування жінки в їхніх володіннях.

– Зі мною можна, – сухо кинув маршал, не озираючись, і вона пішла за ним, покірна та пригнічена.

Де Шампер мовив кілька слів, і суворі довгобороді воїни в білих плащах розступилися. Ліс колон, що несли на собі сірі кам’яні склепіння, вів їх далі й далі, аж поки вони не проминули перекинутий через рів місток до Темплу. Лицарі, котрі охороняли вхід, теж не стали затримувати маршала і його супутницю. Тим паче, що в орденському замку нині перебували не самі лише тамплієри: подекуди траплялися воїни з австрійським орлом на туніках, пробігали латники з гербом маркіза Монферратського, жваво сновигали бургундці, та найбільше тут було лицарів у блакитних накидках із французькими королівськими лілеями…

Джоанна знову уповільнила крок. У Темплі розташовано резиденцію короля Франції та його почту. Невже брат веде її до Філіпа, щоб вона вибачилася? Чи… ні, вона не могла думати погано про Вільяма – недарма його назвали «честю ордену», він не здатен на підлість. Але ж він зацікавлений у тому, щоб переконати Філіпа залишитися у Святій землі. Занадто високими є ставки. Та й хто вона для нього? Недарма Вільям за кожної зручної нагоди наголошує, що він орденський брат, а не брат якоїсь там Джоанни де Рінель.

Однак вона не ставила запитань. Навіщо? Занадто мало залишилося в цьому житті такого, чим Джоанна здатна по-справжньому перейматися. Після того, що вона зрозуміла в порту Лімасола, її світ змінився. Колишній, привітний і зрозумілий, зник, і все навколо стало іншим. Тепер Джоанні треба було тільки одне – знайти в собі сили й смирення, щоб прийняти свою страшну долю: живцем розкладатися від прокази.

Джоанна з Вільямом де Шампером минули низку заплутаних переходів, а потім піднялися гвинтовими сходами, що проходили всередині стіни. Вони опинилися в невеличкому відлюдному приміщенні. Єдине вікно було затулене віконницею, світло потрапляло лише в невеличкий ромбоподібний отвір.

Цього було достатньо, щоб Джоанна могла все роздивитися. Тут стояв дух сухої порохняви, ладану, вичиненої шкіри та металу. У стійці при каміні виднілося кілька мечів, на стіні висів щит тамплієра – білий із червоним хрестом, у невеличкому алькові стояло просте ложе під сірим покривалом. Широкий стіл при вікні було завалено сувоями та рукописами, на центральному місці лежав переконливий фоліант, між сторінками якого стирчало безліч закладок. Мабуть, це особистий покій маршала ордену, здогадалась Джоанна, дивуючись, що брат наважився залишитися з нею наодинці просто в орденській резиденції.

Вільям підсунув до сестри крісло, а сам сів на ослін із сидінням із широких смуг.

– Я вважаю, настав час поговорити по-родинному. Відкрий мені скорботу, що гризе твою душу.

Джоанна мовчала, відчужено дивлячись на маршала.

У неї були сірі, як у всіх Плантагенетів, очі. Але до цього сірого кольору домішувався інший – туманний блідо-ліловий, що наче приховував таємницю. Красиві вуста були міцно стиснуті, жінка здавалася спокійною та рішучою. Лише рука, що стискала перекинуті на груди коси, видавала приховане хвилювання. Рука була в пальчатці, і це його здивувало. Пальчатки в таку спеку?

Сестра мовчала, тож Вільям заговорив першим:

– Я наказав з’ясувати все про твого чоловіка.

– Що з Обрі?

Голос пролунав спокійно, без тривоги й особливої цікавості. Отже, вона нічого не знає або вправно приховує все, що їй відомо про чоловіка. Це знітило й водночас розгнівало Вільяма.

– Обрі де Рінель перебуває в Антіохії. Йому нічого не загрожує. Я маю намір доправити його сюди. Ти рада?

Вона зітнула плечима. Ні, нехай хоч скільки теревенять, що Джоанна тужить через розлуку з чоловіком, причина в іншому. Вільям мало знав жінок, але навряд чи любляча дружина залишалась би такою байдужою.

Маршал зібрався з духом і запитав, намагаючись, щоб його голос звучав якомога м’якше:

– Що з тобою коїться, сестро?

– Це стосується лише мене… дорогий братику.

Слово «братику» вона вимовила з наголосом, підкресливши його, і в цьому вчувався якийсь посміх чи докір. Не варто, мабуть, розраховувати на те, що родинний зв’язок примусить Джоанну довіритися йому. Але ж він насправді тривожився за неї і душа його боліла через її біду навіть дужче, ніж він очікував. Але ж так і мусить бути: вони від однієї плоті та крові.