Симона Вилар - Лазарит

– Я не шкодую, що обрав цей шлях, – підвів голову маршал. – Я багато чого досягнув в ордені й чимало воював на славу Господа. Але коли ти приїхала, Джоанно… Я багато думав про це й раптом збагнув, як глибоко образив батька. Мабуть, із роками в мені заговорила його кров, адже спершу ти, а потім і король Річард не раз зауважували, який я на нього схожий. Не на мерзотника Юстаса, не на короля Ґвідо, на якого я скидався в дитинстві. Я став істинним де Шампером! Та, на жаль, тепер до кінця своїх днів не вимолю в нашого батька пробачення. Чуєш, дівчинко? Я сказав: у нашого батька!

Джоанна звелась і рвучко ступила до нього. Їй хотілося доторкнутися до брата, обняти його, але вона спохопилася й знову сіла в крісло. Ні, їй не можна! Тому й просто сказала:

– Я й миті не сумнівалася, що ти мій брат. Саме так про тебе казали вдома, але коли я побачила тебе на власні очі…

– Я тоді повівся дуже холодно й відчужено, – у Вільяма на вустах з’явилася ледь помітна усмішка. – І цим налякав свою сестру. Прости мені, Джоанно. Сподіваюся, коли ти повернешся й побачишся з батьком, ти перекажеш йому мою сповідь. І скажеш, що всі ці роки я любив його. А все, що мені вдалося зробити на своєму віку, – задля доброго імені нашого роду, задля честі де Шамперів… Я надіюся на тебе, сестро!

Але Джоанна раптом зів’яла і знову вкуталася в покривало, немов звідкілясь дихнув крижаний вітер зими.

– Я більше не повернуся додому, Вільяме. Це неможливо.

– Але чому, в ім’я Пресвятої Діви?

Джоанна мовчала, однак він її і не підганяв. Йому потрібна була правда. І Джоанна це розуміла. Вона знову звелася, підійшла до столу й глянула на фоліант з безліччю закладок.

– Абеляр? – здивовано запитала вона. Перегорнула кілька сторінок і прочитала впівголоса: – «То були дні, коли я пізнав, що значить: страждати; що значить: соромитися; що значить: впасти у відчай».

Її плечі раптом затрусилися від плачу, але вона вмить випросталася й різко обернулася до брата.

– Ти не зрадієш від того, що почуєш!

Вільям знову згадав звістку, яку знав про її чоловіка. Якщо річ у ньому, то Джоанна легко це переживе. Усе не так уже й складно.

Та вона заговорила про інше:

– Ти багато говорив про честь, Вільяме. Так-от: я розтоптала свою честь, віддавшись дорогою незнайомцеві.

На свій подив, тамплієр сприйняв це повідомлення спокійно. Що ж… З таким чоловіком, як у Джоанни…

– Від мене про це ніхто не дізнається, – запевнив він сестру. – А ти постарайся про все забути.

– Не можу. Бо мій коханий… Той, кому я довірилася й віддалася, виявися прокаженим. Коли ми були… з ним… я про це не знала. Та згодом, на Кіпрі, я побачила його у вбранні лазарита. І ось… я із жахом чекаю, коли на мені з’являться ознаки лепри…

Вільям мовчав. Його очі розширилися. Немов чужа заледеніла рука до болю стиснула серце. Він дивився на сестру – таку красиву і таку печальну… О, чи йому не знати, які вони, спотворені проказою, в якій нужді й самотності доживають віку! І ось – Джоанна…

Глухо скрикнувши, він рвонувся й міцно притиснув її до себе. Як найдорожче, те, що необхідно врятувати і зберегти.

Джоанна приголомшено завмерла в його обіймах. Спершу вона відчула полегшення, але потім випручалася і відступила.

– Облиш! Це смертельно небезпечно. Як вважаєш, чому я відмовилася від своєї прислуги, уникаю товариства Іванни та Беренгарії, ношу щільний одяг і не скидаю пальчаток? Тому я і відмовила Філіпові Французькому, боячись заразити цього короля.

Вона завмерла, дивлячись на сонячний промінь в отворі віконниці. У покої чути було тільки бурхливе дихання її старшого брата. Потім воно трохи вирівнялося, і він попросив, щоб сестра про все йому розповіла. Як сталося, що вона обрала за коханця прокаженого? Чому відразу не здогадалася, що він хворий? Чи сам він знав про свою хворобу? А якщо знав, то як посмів…

Вільям не договорив – його лице викривилося від болю та люті.

– Горіти йому в геєні, якщо він зробив це свідомо!..

То був останній спалах почуттів, що він собі дозволив. Тепер Вільям тільки ставив запитання й уважно вислуховував відповіді, запам’ятовуючи кожну дрібницю. І намагався бути максимально тактовним, щоб не зачепити такого, що могло б знітити сестру.

Отже, це був гожий лицар, який урятував її в дорозі від розбійників і супроводжував надалі. Госпітальєр? Так, про це свідчило його вбрання, і так він назвався. Його ім’я – Мартін д’Ане, родом із Намюра. Він удівець, хорошого роду і вже не раз супроводжував прочан у Святу землю. Їхав не сам, зі зброєносцем і слугою-сарацином.