Симона Вилар - Лазарит

Маршал мав з ними тривалу розмову, намагаючись не показати, як жахає його їхній вигляд. Ці страхітливо потворні, спухлі, вкриті болячками, наростами й виразками обличчя примушували його здригатися, щойно думками він повертався до недавнього зізнання красуні-сестри. Зазвичай лазарити приховували свою потворність під каптуром, шоломом чи пов’язками, але перед Вільямом де Шампером вони не ховалися. Він же дивився на них спокійно й прямо, і так само спокійно й прямо ставив запитання за запитанням.

Лазарити підтвердили все, що повідомила їм Джоанна. На одній галері з магістром ордену госпітальєрів із Кіпру під Акру прибув лазарит, котрий назвався Мартіном. Як заведено в їхньому ордені, прокажені лицарі не поцікавилися його родовим ім’ям, але запам’ятали, що він був родом із Намюра. Опис теж збігався: білявий красень із дивовижно яскравими синіми очима, схожий на янгола-воїна. Таке обличчя не може не привернути уваги, і лазарити прозвали новачка Мартіном Прекрасним.

Дивно, але згадка про ці очі викликала в душі маршала де Шампера непевне збентеження. Та він не став копатися в пам’яті, а розпитував далі. Лазарити одностайно стверджували, що Мартін Прекрасний загинув у бою із сарацинами – це вони бачили на власні очі. Проте, коли згодом вони вирушили шукати його тіло, щоб поховати за християнським обрядом, знайти його не змогли. Лазарити не вбачали в цьому нічого дивного: зграї здичавілих собак і шакалів запруджували вночі поле бою, пожираючи трупи.

А один із прокажених, який назвався Джоном, розповів йому про Мартіна з Намюра ще дещо.

– Мені від початку здалося, що з цим малим не все гаразд. Він поводився так, наче був не одним із нас, – почав лазарит, потираючи затвердлий набряк між бровами, – явна ознака того, що хвороба вже взялася за його обличчя. – Зазвичай лазарити тримаються купи, уникаючи інших лицарів, але цей красунчик ніби цурався братів Святого Лазаря. Вечорами він ретельно мився й обтирався оцтом. Чи відомо вам, месіре, хто так чинить? Той, хто прагне уникнути зарази, поки вона ще не пустила в тілі коріння.

Слухаючи прокаженого, Вільям силкувався не виявити, яке неймовірне полегшення відчув. Так, цей Мартін поводився більш ніж дивно, і важко уявити причину, що спонукала його затесатися між лазаритів. І все ж це давало надію: можливо, таки справді він не був носієм моторошної хвороби.

Подальші розповіді лазарита Джона маршал слухав неуважно. Прокажений згадав про те, що брат Мартін нічим не вирізнявся під час навчань, зате той, хто бачив його у справі, знає, який це був швидкий, тямовитий і неймовірно спритний у єдиноборстві воїн. Однак йому пощастило – загинув у першій же сутичці із сарацинами. Брат Джон бився тоді пліч-о-пліч із Мартіном, але так і не бачив, як і коли наздогнав того смертельний удар.

Маршал уже зібрався йти, однак лазарити зупинили його проханням. Їм дали знати, що на Кіпр припливло судно з Європи, на борту якого перебувають півтора десятка прокажених братів. Чи не обтяжить маршала сповістити про їхнє прибуття в Акру?

Вільям сказав, що за прийом нових братів-лазаритів відповідають госпітальєри, але пообіцяв переказати прохання прокажених магістрові Гарньє, якого він саме збирається відвідати…

Після розмови з очільником ордену Святого Івана Вільям де Шампер почувався ще більш спантеличеним. Гарньє на його запитання про Мартіна д’Ане з Намюра не міг сказати нічого суттєвого. Але один із його нотарів, порившись в архіві, заявив, що такий лицар справді значиться в списках ордену. Цей Мартін д’Ане змушений був покинути прецепторію в Намюрі, оскільки в нього з’явилися ознаки прокази, після чого він вирушив у Палестину, щоб приєднатися до лазаритів. Нині місце його перебування невідоме. Ще одна обставина збентежила маршала: лицар, про якого казав нотар, був значно старшим за того, про якого розповіла сестра і що його докладно змалювали лазарити. Хто ж він, синьоокий спокусник, котрий поводиться так дивно й користується чужим іменем?

Але значно більше за всі ці підозри Вільям де Шампер переймався вердиктом орденських лікарів. Який вирок вони винесуть Джоанні?

– Ми не знайшли в неї жодних ознак хвороби, месіре, – через два дні доповів йому головний лікар. – У леді чиста шкіра, висока чутливість, чисте дихання. Вона не відчуває жодних тілесних недомагань. Але це зовсім не означає, що вона не хвора. Хтозна, скільки часу має минути, щоб лепра себе проявила…

Він скрушно розвів руками, але, помітивши, як очі маршала, що їх було осяяла надія, враз потьмяніли, поспішив додати: