Симона Вилар - Лазарит

Вільяму це здалося дивним. Зазвичай орденські лицарі пересуваються невеликими загонами, інколи парами, але поодинці – лише у виняткових випадках. Ім’я госпітальєра Вільям чув уперше, однак про нього міг дещо знати магістр Гарньє де Неблус. Чи не згадував Мартін д’Ане, хто посвятив його в лицарі? Ні? І це дуже дивно, адже репутація лицарів залежить від тих, хто вручав їм шпори, і зазвичай вони з гордістю називають їхні імена. Однак Мартін д’Ане взагалі дуже мало про себе розповідав – тепер уже й саму Джоанну це дивувало. У відповідь на більшість братових запитань вона могла тільки розвести руками, і її обличчя дедалі дужче похмурніло.

Вільяма насторожило ще й те, що таємничий госпітальєр докладно розпитував сестру про нього самого – маршала ордену. А потім повівся геть незбагненно: провівши Джоанну до самого Кіпру, раптом зник із корабля. Вона нічого не могла про нього довідатися, незважаючи на пошуки. Лицаря не могли не помітити – вродливий, світловолосий, синьоокий, ставний. Хто міг подумати, що він… Однак у Лімасолі про нього ніхто не знав. Її слуги стверджують, що не бачили, як він сходив із корабля, на якому разом із Джоанною прибув на Кіпр, але помітили його зброєносця – він зводив лицаревого коня з галери на причал… Саме цей кінь незвичної масті згодом дав зрозуміти Джоанні, хто насправді її прекрасний лицар, котрий, уже як лазарит, у вбранні із зеленим хрестом, покидав острів разом із госпітальєрами…

Остання обставина знову примусила Вільяма замислитися.

Джоанна теж замовкла. А потім знову заговорила:

– Тепер ти розумієш, Вільяме, що я не можу повернутися додому, в Англію. Це неможливо. Мені не слід зустрічатися з чоловіком. Тому допоможи своїй сестрі звільнитися від придворного статусу при королеві Беренгарії і поїхати звідси. У Святій землі, я чула, є лепрозорії – будинки, куди приймають таких, як я. А, може, я вирушу на Кіпр, що підвладний нині вам, тамплієрам. Я мушу зникнути, і нехай хоч моє добре ім’я залишиться незаплямованим!

– Зажди, – на знак протесту підняв руку Вільям. – Спершу я хочу переконатися, що ти… що ти справді хвора, – він замовк, немов ці слова розривали йому серце. Його молодша сестра! Одна з де Шамперів – і приречена!

Власні обрáзи на світ і близьких здалися Вільямові мізерними та жалюгідними порівняно з тим, що мала переживати Джоанна.

– Але ж після близькості, що була в мене з лицарем-лазаритом… – почала Джоанна, однак відразу зашарілася й замовкла.

Маршал не помітив її зніяковіння. Він здолав біль, і тепер в його голові було повнісінько зовсім інших думок – гострих, насторожених, недовірливих. Однак у присутності пригніченої горем сестри він не став висловлювати своїх сумнівів.

– Я думаю, Джоанно, нам слід ось як вчинити. Зараз я відведу тебе до орденських лікарів. Ці люди служать Храму, і жоден із них не наважиться оприлюднити те, що їхній маршал наказав оглянути свою сестру через підозру в захворюванні на проказу. Орден уміє зберігати таємниці. За це нас багато хто недолюблює, але така політика себе виправдовує. Стосовно ж твоєї служби при королеві – достатньо буде сказати, що ти нездужаєш, не вдаючись у деталі.

Джоанна не встигла до пуття збагнути, що на неї чекає, а Вільям уже вів її за собою, і вона мовчки корилася. Більше того: уперше за той час, що вона несла на собі непосильний тягар горя, Джоанна відчула певне полегшення. Добре, коли хтось розуміє твою біду й намагається допомогти! І хоча вона й далі вважала себе приреченою, але щойно вперше дозволила собі не думати про те, як хвороба починає руйнувати її прекрасне тіло, котрим Джоанна де Шампер так пишалася.

Лікарів тамплієрів вважали одними з найкращих. І незважаючи на те що мистецтво зцілення зазвичай приписували госпітальєрам, поле їхньої діяльності під час воєн все ж було занадто широким, тому вони обмежувалися практичними навичками та досвідом, не надто заглиблюючись у таємниці людського організму. Інша річ – лікарі-храмники. Ті переважно присвячували себе науці, а їхнє тривале перебування у Святій землі й спілкування з арабськими та єврейськими знахарями відкривало такі обрії знань, які госпітальєрам і не снилися.

Залишивши сестру в орденському шпиталі, Вільям просто звідти попрямував до лазаритів. Як маршал ордену-покровителя прокажених лицарів, він підтримував з ними постійний зв’язок і знав, що багато з них загинули в боях під Акрою.

Уціліло лише п’ятеро – і всі вони виявилися на місці, коли Вільям увійшов у їхнє житло, відділене від стоянки інших воїнів.