Симона Вилар - Лазарит

Джоанна невідривно дивилася на свого лицаря, і її очі сяяли під густими віями, немов зорі.

– Ти був у коменданта Чезаре?

Мартін кивнув. Він досі думав про Руф, тому голос його пролунав сухо. Так, він розмовляв із комендантом, але Чезаре да Гузіано поки що не може надати їм судно. Доведеться чекати, поки з’явиться путній корабель, бо вітрильний човен, на якому припливли кіпріоти, побитий після бурі й потребує ґрунтовного ремонту.

– Сер, але ж ви нас іще не покидаєте? – запитав один із воїнів, кирпатий та білявий Освальд. – Із вами почуваєшся впевненіше.

«Ще б пак, – подумки всміхнувся Мартін, – я скрізь за вас плачу».

Хоча ці хлопці не так уже й дорого йому обходяться. Він уже добре всіх їх знав. Освальда, непоганого риболовця, який завжди приносив свіжу форель, запального Томаса, котрий негайно вгамовувався, якщо леді стиха його осаджувала, близнюків Катберта й Едвіна, дуже набожних, хоча це зовсім не заважало їм горлати пісень про старих богів Англії та про поєдинки героїв із чудовиськами. Ну і, звісно ж, кухаря Бритріка, який завжди зустрічав Мартіна, широко всміхаючись.

– Ви прийшли саме вчасно, сер, – зауважив той, поливаючи лимонним соком камбалу-тюрбо, що шкварчала на вогні. – Сподіваюся, ви не дуже наїлися в коменданта Чезаре?

Мартін не став говорити про те, що комендант ледве стримався, щоб не вихлюпнути йому вино з чаші просто в лице. Нехай думають, що генуезець приймає його ніби дорогого гостя.

На терасі горіли олійні лампи, їхнє світло було рівним – море й далі буркотіло при майже повному безвітрі. У кронах дерев попискували кажани, Санніва накривала на стіл, усміхнено відмахуючись від чоловіка, що намагався вщипнути її за стегно. Ще гарячий хліб, густа юшка з крабів і мідій, свіже масло й мед із сусідської пасіки. А місцеве вино – взагалі розкішне: темне й густе, трошечки терпке і в міру солодке.

Білявий Освальд похвалився, що був у порту і бачив: ночви з Кіпру майже полагодили. Отже… Він не закінчив, бо запальний Томас міцно вдарив його в бік:

– Що, хлопче, сильно кортить у Святу землю?

– Ти, мабуть, забув, що наш обов’язок – доправити міледі до її брата. Ми ж у цьому заприсяглись, покидаючи Незербі, – пробурчав Освальд.

– Схоже, ти хочеш, щоб ми всі згинули в морській безодні? – промимрила Ґодіт. І негайно обернулася до лицаря, привітно усміхаючись: – Чи не бажаєте, сер, іще шматочок риби?

Рудий Ейрік попивав винце й розмірковував, що добре було б залишитися тут назавжди: розводити бджіл, торгувати медом. Він навіть згоден ходити з молодою дружиною в церкву до цих схизматиків і вистоювати безкінечно довгі ромейські служби. Рудому було начхати – питаннями віри він переймався найменше, зате Санніва від цих слів аж руками сплеснула, тож Ейрік змушений був запевнити її, що про церкву це він так, ляпнув, не подумавши.

Пізно вночі, коли Мартін із Джоанною лежали, відпочиваючи після першого любовного герцю, жінка ледь піднялася й запитала: чи довго ще їм насолоджуватися своїм щастям?

Мартін дивився на неї, осяяну світлом ґнотика, що плавав у мисочці з олією: темна маса волосся огортала Джоанну з ніг до голови, але його вуста знали кожен її родимчик, кожен вигин, усі таємні куточки. Дивовижне тіло, дивовижний аромат: світла шкіра англійки пахла солодкими вершками…

– Ти й сама здогадуєшся, що зробить Обрі, коли, приїхавши в табір під Акрою, не знайде там своєї дружини.

Джоанна поклала голову йому на плече й зітхнула.

– Тепер я й гадки не маю, як зможу жити з Обрі. Я немов усе життя спала, а ти мене розбудив. Але якщо в нас із тобою немає майбутнього…

Він притиснув пальця до її губ.

– Тихо, люба. Це заборонена тема.

– Назви мене так іще раз…

Він повторив:

– Люба…

А потім ще й довів це, зробивши так, що вона ледве стримала щасливий крик.

Уранці Джоанна, приховуючи хвилювання, повідомила: з ринку повернувся Бритрік і каже, що за ніч море вгамувалося. У неї був тривожний вигляд. Їм належало покинути це благословенне місце, до того ж негайно, проте ні йому, ні їй цього не хотілося. На Мартіна чекало доручене йому завдання, та він вирішив дозволити собі трохи перепочити, перш ніж узятися за нього по-справжньому. Бо що таке наше життя? Вічна боротьба із самим собою. Але із собою боротися складно – простіше домовитися.

Тому замість того, щоб готуватися в дорогу, Мартін запропонував Джоанні трохи прогулятися.

Це була зовсім не перша їхня прогулянка. Вони чимало блукали околицями. Побували в апельсинових гаях на землях, що належали монастирю, підіймалися по схилах ущелини й на гору Химера неподалік Олімпоса, де Мартін показав Джоанні язики незгасимого полум’я, що виривалися з розколин. [110] Гора Химера в Туреччині – єдиний у світі гірський масив, на схилі якого цілорічно горить вогонь природного походження. З тріщин на її схилі виходить газ метан з домішкою сполуки, що запалюється на повітрі. Таких природних смолоскипів – кілька десятків. Це місце відоме з глибокої давнини, і газ там горить протягом декількох тисяч років. Згідно з легендою, один давній герой переміг тут страшне вогнедишне чудовисько і завалив його тушу камінням, але полум’я з пащі переможеного монстра досі проривається на поверхню крізь тріщини в камені. Джоанну лякали ці оповідки, а Мартін її заспокоював, кажучи: якщо при горі поселилися ченці, то жодна язичницька Химера не наважиться вирватися на світ Божий.