Симона Вилар - Лазарит

– Але ж сеньйор Чезаре! Як іще я зможу доправити у Святу землю цю шляхетну даму, яка здійснює прощу з доброю метою?

За спиною в Мартіна хмикнув капелан фортеці – отець Паоло.

– Проща? – дошкульно запитав він. – На землю, де проповідував сам Спаситель, прагнуть люди, які воліють позбутися гріха. Але дама, що ви її супроводжуєте, схоже, не кається, а насолоджується гріхом. І ви, орденський брате, не гірше за мене мусите усвідомлювати це й не потурати примхам сеньйори. Навіть якщо вони вам приємні.

Мартін уявив, як би за таких обставин повівся Обрі. Він спалахнув, угатив кулаком по столу і, не стримуючись у висловах, запевнив обох, що дама Джоанна де Рінель – взірець благочестя й скромності, а сам він суворо дотримується даних ним обітниць.

– Годі! – комендант фортеці так різко відставив чашу, що аж розплескав густе червоне вино. – Ми не ваші слуги, сеньйоре, і нічого вам не винні, тим паче, ви з добродійкою Джоанною порушили спокій гарнізону й нашого мирного містечка. Мені зусібіч скаржаться, що ви поводитеся… скажімо, не так, як належить вести себе із заміжньою жінкою лицареві-госпітальєру, котрий дотримується орденського статуту.

– Скарги? – відмахнувся Мартін. – Які ще скарги? – Проте не став заперечувати свого із Джоанною зв’язку, навпаки – дозволив собі безсоромно всміхнутися. – О, сеньйоре! Що ці схизматики знають про орденські статути? Нехай краще поглянуть на мою прекрасну попутницю, і тоді вони раз та назавжди збагнуть, що їхні смагляві, мов головешки, гречанки не достойні й черевичка їй розшнурувати!

Помітивши, що комендант уже ледве витримує його присутність, Мартін нарешті відкланявся, а насамкінець мимохідь зауважив, що через кляту забудькуватість знову не приніс грошей за лютню, куплену нещодавно в одного з помічників коменданта, але вже завтра неодмінно пришле свого зброєносця…

Покинувши покої коменданта, Мартін, гучно тупаючи, почав спускатися сходами, однак на півдорозі зупинився і двома безшумними стрибками повернувся до дверей. На його обличчі з’явилася усмішка – цього разу справжня: один кутик рота вище за інший, що завжди надавало їй іронічного відтінку. Він чув, як обурюється капелан: цей зверхній і безсоромний госпітальєр не лише не приховує любовного зв’язку із сестрою маршала храмників, а й поводиться так, ніби він начальник генуезького гарнізону – його підлеглий. Сеньйор Чезаре, слухаючи священика, похмуро хмикав, а потім додав, що завжди мав сумніви щодо благочестя іванітів.

«Ну, сеньйори, – пробурмотів Мартін собі під носа, – тепер ви мене точно не забудете! І якщо у вас хтось запитає, які я мав стосунки із сестрою маршала тамплієрів, із відповіддю ви не зволікатимете…»

Усе відбувалося саме так, як замислив Ашер бен Соломон.

Вислизнувши з вежі, де були розташовані апартаменти коменданта, Мартін опинився на фортечних мурах. Вони огинали край прямовисної скелі, а власне фортеця височіла на скелястому узвишші, що розстелилося над узбережжям і містечком Олімпос. Звідси добре було видно гірські відроги, над якими висіла рожева снігова шапка Лікійського Олімпу, [106] Лікійський Олімп – гора Тахтали в сучасній Туреччині (2 365 м над рівнем моря). З листопада до червня устелена снігом, навесні сніг на її вершині часто набуває рожевого кольору через пил, принесений вітрами із Сахари. а внизу шумував прибій.

Уже кілька днів море було неспокійним, спінені вали один за одним накочувалися на положистий піщаний берег із рибальськими суденцями, витягнутими на сушу від гріха подалі. Якщо галея, що належала генуезцям, і справді курсує уздовж узбережжя, то за такої погоди повернеться вона не скоро. Тому їм із Джоанною доведеться ще на певний час затриматися в цьому глухому містечку, чекаючи на бодай-якесь судно.

Чи засмучувала Мартіна ця затримка? Навряд чи. Побути тут із Джоанною ще кілька днів, віддаючись любощам і не замислюючись про майбутнє… Іншого виходу немає. І не лише через небезпеку мандрів розбурханим морем, а й тому, що недавно до берега неподалік від Олімпоса прибило пошарпаний бурею вітрильник із біженцями з острова Кіпр. Від них Мартін довідався про останні новини. З’ясувалося, що Філіп Французький уже висадився під Акрою, але не поспішає штурмувати оточене місто, а має намір дочекатися прибуття Річарда Англійського з головними силами хрестоносців. Однак сам Річард, замість того, щоб повести свій флот до берегів Леванта, дорогою затримався, обрушивши раптом усю міць хрестоносного війська на Кіпр.