Симона Вилар - Лазарит

Тепер йому залишалося тільки молитися.

Настала ніч, але в таборі ніхто не спав. Звідусіль лунали стогін, зойки нестерпного болю, цілителі схилялися над пораненими, священики відпускали гріхи конаючим, і не стихали слова молитви над померлими, яких зашивали в савани й рядами вкладали на березі каламутної річечки Віли:

«Requiem аеternam dona ei, Domine. Et lux perpetua luceat ei. Requiescat inpace. Amen». [103] Вічний спокій даруй йому, Господи, і нехай вічне світло йому сяє. Нехай покоїться він з миром. Амінь ( лат. ).

Загибло значно більше людей, ніж можна було передбачити. І все ж перемогли християни – тамплієри і госпітальєри не дозволили сарацинам з Акри вдарити в табір із тилу, хоча, попри сподівання Вільяма де Шампера, прорватися в місто їм так і не вдалося. Остаточно переконавшись, що це неможливо, маршал кинув своїх лицарів на допомогу хрестоносцям Гуго Бургундського, яких на той момент притиснули до ровів комонники Саладіна, що зійшли лавиною. Та Аморі впорався й утримав табір. Його стрільці нищили невірних із луків, простромлювали списами тих, хто намагався видертися на вали, й одночасно пропускали в браму поранених та лицарів, які втратили своїх коней.

Люди де Шампера і магістра госпітальєрів, котрі прибули саме вчасно, відкинули мусульман від табору й вирвалися на рівнину, давши змогу лицарям, що билися зі значно чисельнішою за них кіннотою невірних, повернутися до своїх. І хоч іваніти й храмники часто-густо сварилися через володіння в Леванті, а їхні інтереси час від часу перетиналися, зараз, маючи перед собою запеклого ворога, вони билися пліч-о-пліч і не було воїнів управніших і безстрашніших за орденських братів.

Аморі зазирнув до Ґвідо вже глибокої ночі. Конетабль накульгував, але бадьорився й відразу почав вимагати, щоб Ґвідо негайно пішов із ним у шатро патріарха Іраклія.

«У чому річ?» – міркував Ґвідо, поки вони йшли табором, угорнувшись у плащі й опустивши на обличчя каптури.

Ледь переступивши поріг шатра, Ґвідо здригнувся, миттю впізнавши запах: суміш запашних кадильниць, сморід блювотиння і хворобливого поту. Так само пахло у Ґвідовому шатрі, коли вмирали його незрівнянна Сибілла та їхні дівчатка. Арнольдія – так назвали цю хворобу – дюжинами косила людей в оточеному таборі. Але Іраклій… Патріарх був фанатичним чистуном, у його шатрі в кадильниці завжди курів ялівець, що відганяє всіляку заразу.

Наблизившись до патріарха, Ґвідо мимоволі затулив обличчя рукою. Іраклій напівлежав у фотелі, обкладений подушками.

Уже ніщо не видавало в ньому колись такого красивого й показного чоловіка, лише крутий вигин густих чорних брів над сльозистими очима нагадував про того чудового священика, котрий вінчав Сибіллу Єрусалимську і Ґвідо де Лузіньяна в храмі Гробу Господнього. Патріарх останнім часом змарнів, шкіра на його великому обличчі звисала зморшками, вологі від поту сильно посивілі пасма волосся прилипли до чола.

– Ґвідо, хлопчику мій! – Іраклій простягнув руку до Єрусалимського короля.

Ґвідо зупинився при вході в шатро, не наважуючись підійти до недужого.

– Не заважатиму вашій розмові з месіром Вільямом, – промовив він, помітивши в напівтемряві біля патріарха маршала де Шампера.

Той поглянув на Ґвідо, ледь піднявся, коротко вклонився й почав говорити:

– Скажу лише таке: Гуго Бургундський бився відчайдушно, слід відзначити його звитягу. Він прикривав відступ своїх воїнів, був не раз поранений, але й далі відважно бив сарацинів. Ви ж знаєте, ваша святосте, як нині кажуть: герой не той, хто перемагає, а той, хто здійснює подвиги. У цьому бою Гуго, безперечно, був героєм. Він дістав не менше десятка ран, обличчя його було залите кров’ю, та я бачив, як він зіскочив із сідла, і, думаю, герцог невдовзі оговтається. У ньому є щось від великих воїнів сивої давнини.

– Я молитимуся за нього, – мовив Іраклій. – І за хороброго англійського графа Дербі, що поліг на полі бою, і за відважного Філіпа Фландрського… Невже його проткнули відразу трьома списами?

– Саме так. Графові Фландрському взагалі не варто було виїздити на поле бою, ваша святосте. Але він підчепив цю кляту болячку: багато хто вважав, що граф уже не видужає, тому він вирішив: краще полягти в бою за святе діло, ніж захлинутися власною жовчю на смертному одрі.

Мабуть, жорстоко було казати таке патріархові саме тоді, коли в нього почався напад болючих спазмів. Обидва – Ґвідо і Вільям де Шампер – відвели погляди, а лікар-госпітальєр, якого приставили до Іраклія, підбіг із мідною посудиною. Щойно напад минув, лікар її відніс і підклав свіжу серветку під священикове підборіддя.