Симона Вилар - Лазарит

Барон Баліан Ібелінський нахилився до Філіпа:

– Он граф Дербі в обладунках, а ще я бачу архієпископа Кентерберійського в панцирі. Цього нам тільки бракувало!.. Мати Божа! А це що таке?…

Останній вигук барона спричинило те, що замість знатних англійський бійців на арені несподівано з’явився лицар у білому з пурпуровим хрестом убранні тамплієра. Він рухався неквапно, брунатний кінь з білосніжною проточиною [101] Проточина – характерна позначка на морді коня у вигляді смуги світлішої шерсті, що спускалася від лоба до ніздрів. на морді ступав плавно й велично, а сам лицар ледь помітно погойдувався в сідлі в такт його ході. Голова в нього була гоноровито підведена, рамена вільно розпрямлені.

– Хіба тамплієри мають право втручатися? – обурився Філіп.

– Йому сам чорт не брат, – понуро зауважив барон. – Це новий маршал ордену Вільям де Шампер, родич короля Річарда. Він іще ніколи досі не порушував постанов їхнього капітулу щодо заборони брати участь у лицарських забавах.

Філіп мимоволі нахилився вперед, вдивляючись у постать маршала. То ось він який цей де Шампер! Королю випадало знайомитися з представниками того роду. Їхнє гасло – «Вірні завжди поруч». Уже на Святій землі йому не раз спадало на думку, що від Вільяма де Шампера нічого доброго чекати не доводиться. Щоправда, до сих пір він увесь час тримався на відстані і ні в що не втручався.

Лицар наблизився до помосту. Філіп бачив його обличчя – рішуче, трохи стомлене. Обличчя проникливої і розумної людини. Каштанове з рудизною волосся маршала, розділене на прямий проділ, густою масою лягало йому на плечі, широко посаджені, сірі, мов граніт, очі дивилися непохитно. У грудях і раменах угадувалася неабияка сила, проте він швидше був сухорлявий, аніж огрядний, – такими зазвичай бувають люди, що присвятили війні своє життя, усе до останку.

– Месіре де Шампер, за статутом ордену, ви не маєте права битися на турнірі! – перегородив йому дорогу Конрад.

Маршал ордену їхав далі, навіть не глянувши на розпаленого маркіза й примусивши його коня відійти вбік. Тепер він був просто перед помостом.

– Високородні сеньйори і ви, непереможні воїни під мурами Акри! – несподівано почав він глибоким сильним голосом. – Я тут, аби скасувати ваш поєдинок, адже…

Його слова поглинув обурений гомін. З якого це дива лицар-монах збирається позбавити їх такого видовища?

Де Шампер перечекав, поки гамір стихне, і провадив далі:

– … Адже не мине й години, як з пагорба Каруба нас атакує Саладінова кіннота, – він указав на височину на сході Акрської рівнини, де був розташований табір султана. – Мої розвідники щойно про це повідомили, тож, якщо не бажаєте бути заскоченими, раджу розійтися й приготуватися дати невірним відсіч.

– Ваші відомості… Вони достеменні? – підвівся з місця Філіп. Його думки під короною з хрестами та лілеями шалено пульсували: де Шампер виїхав із боку Ґвідо – вони часом не союзники? Філіп знав, що маршал тамплієрів чи не найпершим привів загін храмників під Акру й приєднався до Лузіньяна. Може, на меті в нього лише одне – запобігти поєдинку? Але те, що він каже про атаку… Святі апостоли Петро та Павло! Саладін! Мій перший бій… І де ж цей Річард? Пора б уже Леву приєднатися до ним же влаштованих ловів!

Зовні він залишився цілком спокійний:

– Я чув, що султан Салах ад-Дін поводиться як благородний воїн і ніколи не нападає без попередження.

– Та невже, государю? – Де Шампер рвучко відкинув скуйовджене вітром волосся. Недвозначна іронія в його голосі розсмішила рядових воїнів. – Що ж, тоді продовжуйте ваші забавки, поки від благородного язичника не надійде належний виклик. Але майте на увазі – моя розвідка не потурбувала б мене даремно. Мій обов’язок – сповістити вас як верховного головнокомандувача хрестоносців.

Він розвернув коня і так само неквапно покинув арену. Неподалік уже лунали сурми госпітальєрів, що скликали загальний збір, а храмники в білих плащах стікалися зусібіч, формуючи загони. Навіть прості піхотинці, які щойно відчували засмак поєдинку, почали розходитися, їхні лиця були серйозними, капітани повсюди скликали своїх підлеглих.

– Ваша величносте, – пролунав ззаду голос барона Ібеліна. – Маршал де Шампер слів на вітер не кидає. Ви мусите підготуватися до бою.

– Я головнокомандувач, – мовив Філіп. – І я мушу…

Він замовк, згадавши Річарда. За таких ситуацій той завжди встигав миттєво прийняти єдино правильне рішення. Натомість Філіпові краще вдавалося сплести інтригу чи вдатися до хитрого політичного ходу.