Симона Вилар - Лазарит

Поєдинок міг захопливо урізноманітнити монотонне життя військового табору. Уже понад два тижні – відколи прибув король Філіп із військом – люди жили без розваг, і ось випала нагода помилуватися, як два могутні сеньйори битимуться за право володіти прекрасною принцесою!

– Зараз полудень, панове! – король Франції здійняв руку, і ревище юрби вщухло. – За чотири години ми зберемося біля мого шатра й станемо свідками поєдинку між володарем Торона лицарем Онфруа та маркізом Конрадом Монферратським, захисником і повелителем Тира!

Воїни, задоволено перемовляючись, почали розходитися.

Ґвідо де Лузіньян бачив, як віддаляється баронеса Марія, ведучи за собою дочку. Маркіз пішов за ними, насмішкувато поглянувши на тендітного юнака, що застиг із пальчаткою в руці. «Він зламає хлопчиська, як тростину, – гірко подумав Ґвідо. – Конрад – неперевершений боєць, рівних котрому є мало. І йому байдуже, яку застосовувати зброю: спис, меч або сокиру».

Коли Ґвідо проходив повз Онфура, той благально поглянув на нього.

– На жаль, із мене поганий воїн, сер!..

– То що ти тоді робиш у таборі? – печально всміхаючись, повторив король.

Онфруа поплентався вслід за ним, як дурне цуценя. У шатрі він умостився на складаний стілець між Ґвідо й Аморі. Конетабль узявся знімати шолом, але раптом завіса при вході відхилилася, і в шатро зайшов патріарх Єрусалимський Іраклій. Старий був такий змучений, що Онфруа поквапився звільнити для нього місце.

– Благословіть, ваша святосте! – юнак став перед патріархом навколішки. – Благословіть на битву і відпустіть мені мої гріхи. Адже невдовзі я постану перед Творцем.

– Неодмінно постанеш, – глумливо відповів Іраклій, долаючи задишку. Його досі тіпало, однак водночас патріархове лице блищало від поту. – Постанеш, якщо сам вийдеш супроти маркіза. Тобі, хлопчику, слід виставити замість себе надійного бійця.

Ґвідо перезирнувся з Аморі. Той скинув кольчужний каптур і заперечливо похитав головою.

– Я не можу вийти проти Конрада. Я твій брат, зацікавлена особа.

– Але й Конрад зацікавлений. До того ж подвійно.

– Ваш брат правий, – утомлено зауважив Іраклій. – Він не може битися замість Онфруа. Та невже в таборі бракує воїнів, готових поборотися за праведне діло? Взяти хоча б англійців – вони нетерпляче очікують свого короля й вельми незадоволені, що Філіп Капетінг здобув тут таку владу. Гадаю, хтось із них неодмінно погодиться взяти в цьому участь бодай задля того, щоб збити пиху задавакуватому французові…

Під час майже дворічної облоги Акри штурми фортеці і відбивання набігів Саладіна чергувалися з періодами затишшя. Бійці відпочивали від війни, пили-гуляли, розважалися зі шльондрами. Серед забавок найдужче цінувалися півнячі бої, гра в кості й вилазки в стан ворога, під час яких билися об заклад: хто повернеться з найбільшою кількістю відтятих нечестивих голів. Улаштовували й турніри – на них шліфували майстерність найкращі воїни. Часом туди запрошували навіть сарацинських вершників, і тоді ці змагання набували особливої видовищності й гостроти.

Але потім війна неминуче поверталася в старе річище.

Лицарські ігрища зазвичай відбувалися на пустирі, розташованому між резиденціями очільників хрестоносців. Пустирище завчасно обгороджували мотузками, прикрашали корогвами й прапорами учасників. Але сьогодні тут майоріло лише два знамена, піднятих на високих ратищах: з одного боку майданчика – білий із чорним орлом стяг маркіза Монферратського, а з іншого – прапор де Торонів: жовта вежа на блакитному тлі. В очікуванні початку поєдинку юрми глядачів точили ляси, ділилися новинами, обмінювалися зброєю, а часом навіть деталями обладунків, дехто вже метав кості, незважаючи на те, що церква не раз проклинала диявольську гру й суворо її забороняла.

Неподалік від пустиря встановили колісну платформу недобудованої вежі для облоги – вона мала виконувати роль помосту для знатних глядачів. Туди невдовзі зійшли Філіп Французький у супроводі кількох прелатів, барон Ібелін з дружиною та принцеса Єрусалимська – головний приз переможця майбутнього поєдинку.

Ізабелла була схвильована, проте на її обличчі не відчувалося й тіні суму – вона з усмішкою помахала рукою охочим повитріщатися на двобій. Убрана Ізабелла була неймовірно розкішно: мати встигла зодягнути принцесу в шафраново-жовті шовки, на плечах у неї розвівався пурпуровий плащ, на голівці був пістрявий тюрбан із парчі – Ізабелла полюбляла східні убори й не дотримувалася європейської моди.