Симона Вилар - Лазарит

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.

– Чи не занадто часто ви бездумно кидаєтеся на допомогу? Часом це має сумні наслідки.

Ґвідо похитнувся. Знову Хаттін!.. Навіть на смертному одрі йому нагадуватимуть про цю фатальну помилку!

Та, зібравши всі сили, він почав гучно й чітко – так, щоб його міг почути кожен, хто зараз тут був. Усі вони мусять стати свідками нечуваної несправедливості, яку замислили Конрадові прибічники.

– Пані Ізабелла та її чоловік Онфруа прийшли в моє шатро і попросили прихистку, оскільки принцеса Єрусалимська дізнался, що її хочуть силою розлучити з чоловіком і віддати заміж за Конрада Монферратського…

Як і сподівався Ґвідо, йому вдалося заволодіти увагою натовпу. Прошелестів приглушений обурений гомін, але дехто доволі голосно промовив:

– А чому би й ні? Конрад – великий воїн, а юний Ізабеллин благовірний здатен лише манускрипти перебирати. Від тих дрібних літер очі псуються, який із нього буде стрілець?

Хтось підхопив:

– Нам на троні потрібен не зманіжений хлопчисько, а суворий воїн!

«Прокляття, але ж у вас є король! – хотів був вигукнути Ґвідо, однак стримався і, максимально підвищивши голос, прокричав:

– Месір Конрад не може стати чоловіком принцеси Єрусалимської, бо це її збезчестить! Герой, з яким ви так носитеся, одружений! І принцеса Феодора зі славного роду Комнінів здорова й живе в Константинополі, нетерпляче чекаючи на свого чоловіка!

Це подіяло, вигуки вщухли.

І тоді заговорив Філіп. Могутній правитель, що прийшов під стіни Акри із серйозною допомогою, нагодував голодних і пообіцяв узяти у своє військо кожного, хто здатен тримати зброю, та платити їм по дві монети за постріл. Зараз його авторитет був беззаперечний – недаремно Філіпа одностайно обрали верховним головнокомандувачем хрестоносного війська.

– Конрад вільний від шлюбних обов’язків, – незворушно промовив Філіп, – адже його вінчав у Константинополі патріарх-єретик, який не визнає влади Святого Престолу. Такий шлюб будь-який істинний християнин уважатиме незаконним і недійсним.

Із натовпу пролунали схвальні вигуки. Серце Ґвідо знову стиснулося. «Е ні, Конраде, ти так просто від мене не спекаєшся», – подумав він.

– А що ви, добродію, скажете, якщо я нагадаю: іще до того, як маркіз Монферратський узяв за дружину небогу ромейського імператора, він був одружений із такою собі сеньйорою Горацією? І той обряд вінчання, безсумнівно, було здійснено цілком добрим пастирем, який шанував Папу Римського!

Здійнявся гучний лемент, що заважав Ґвідо розчути власні слова.

«Поки я живий, вони не можуть коронувати Ізабеллу… – промайнуло в його голові. – Утративши країну, правитель не позбувається легітимності, і бойова поразка не позбавляє права на престол. Конрад двічі одружений, і вони не наважаться…»

Філіп Французький квапливо радився з бароном Баліаном Ібелінським та королевою-вдовою Марією.

– Месіре де Лузіньян, – знову звернувся Капетінг до Ґвідо, не згадавши його королівського титулу, зате титулувавши «її величністю» вдову Амальріха І, яка вже багато років була баронесою Ібелінською. – Її величність Марія Єрусалимська наполягає повернути їй дочку. Вона писала Папі, і він, порадившись із кардиналами, вирішив благословити маркіза Монферратського, захисника Тира, на шлюб з її дочкою Ізабеллою. Оскільки було достеменно підтверджено, що сеньйора Горація де Монферрат померла кілька років тому.