Симона Вилар - Лазарит

– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.

– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.

Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.

Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.

– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.

І жінка раптом розридалася.

– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.

Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.

– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.

Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.

– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.

– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.

Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.

Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.

– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.

Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.

– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.

Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І, [96] Амальріх (Аморі) I Єрусалимський (1162–1174) походив з Анжуйської династії, був батьком короля Бодуена Прокаженого (1174–1185), Сибілли Єрусалимської (чоловіка Ґвідо де Лузіньяна) та Ізабелли Єрусалимської. – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.

– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.

Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.

– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.

– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.

– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?

Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.