Симона Вилар - Лазарит

І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.

– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!

– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.

Аморі зітхнув. Ця зима була для хрестоносців особливо важкою. Голод, безперервні дощі, скупченість у таборі, затиснутому між стінами оточеного міста й військом Саладіна, що розташувалося на навколишніх пагорбах. Хрестоносці почали хворіти, але лікарі нічим не могли зарадити, і люди мерли сотнями. Знать, орденські лицарі, прості латники, маркітантки й навіть королева. Спершу померли двоє маленьких дочок Ґвідо і Сибілли – Аліса й Марія. А потім – і вона сама.

– Я відразу відчув, що в мені щось змінилося, – замислено промовив Ґвідо, тримаючи на долоні смарагдовий хрестик дружини. – Вона пішла – і я відразу немов позбувся права на трон! Коли ж приїхав Філіп Французький… Бог свідок, як же я на нього чекав! Я ладен був упасти йому до ніг, адже він нагодився так вчасно, і з ним було стільки свіжих і чудово озброєних воїнів! О, – міркував я, – тепер перемога не за горами!.. Але король Франції не побажав мене вислухати й не став нічого робити. Мені донесли, що він не збирається починати жодних воєнних дій доти, доки не прибуде його союзник Річард Англійський. Начебто ці державці заприсяглись одне одному битися тільки пліч-о-пліч.

«Непогана відмовка – послатися на лицарську клятву, щоб приховати своє боягузтво!» – хмикнув Аморі. І негайно ж із подивом втупився у Ґвідо:

– Я правильно почув? Ти сказав, що Філіп…

– Що Філіп Капетінг зійшовся з Конрадом Монферратським.

– Прокляття! Я про це нічого не знав, – стурбовано поколошкав своє коротке волосся Аморі. – Це мій недогляд, але ти мусиш зрозуміти: я вічно заклопотаний. На мені безліч обов’язків – починаючи від караульної служби й закінчуючи озброєнням та лагодженням обладунків. Мені ніколи дослухатися до пліток.

– Це не плітки, брате. Так вирішив Філіп. Так, ти занадто заклопотаний і дечого не помічаєш. Але відколи прибув французький король, я відчув, як змінилося до мене ставлення. Ось, чуєш? – він підняв руку, закликаючи конетабля звернути увагу на галас, що долинав крізь тканину шатра.

Звідти було чутно гортанні викрики, заверещала жінка, потім пролунав регіт, звуки бійки, дзвін сталі.

Аморі байдужно пересмикнув обтягнутим кольчугою плечем.

– То й що? У такому скупченні наброду весь час щось стається – п’янки, бійки, ґвалт. Накажи, і я звелю розігнати цих тварюк.

– Якщо я накажу тобі , – Ґвідо мимоволі підвищив голос, у якому вчувався відчай. Галас біля шатра не вщухав. – А ти накажеш їм. Мені вони не коритимуться, хай там що я вимагатиму. Знаєш, що я чую, проходячись табором? «Минув твій час, красунчику!» О, вся ця солдатня після прибуття французів умить відчула зміну!..

– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..

Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!

Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.

– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?

– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…

– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?

Жінка скинула полотняний вампл, [95] Вампл – середньовічний жіночий головний убір на кшталт апостольника в православних монашок: суцільний покров з отвором для обличчя, що спадав на плечі, ховаючи волосся. що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.