Зрештою з’явилися дві закохані пари, а може, й три: воїни Дроґо, сміючись, подейкували, що їхній капітан-сакс, завжди похмурий і зосереджений, до ночі затримується з камеристкою Ґодіт, а іноді виходить із нею на тривалі прогулянки берегом моря, поки його підлеглі захоплено ловлять разом із місцевими хлопчаками форель у гирлі річки чи змагаються в кості або тафл [108] Тафл – настільна гра, попередниця шашок, яку завезли в Середземномор’я вікінги.
із кіпрськими біженцями.
Для Мартіна це було лише тло його стосунків із Джоанною. На його щирий подив вона, давно вже заміжня жінка, начебто нічого й не знала про різноманітні дивовижі плотського кохання. Мартіну подобалося дивувати її то однією, то іншою любовною фантазією, і якщо спершу жінка цього трохи соромилася, то згодом так захопилася новими забавками й віддавалася їм так пристрасно, що Мартін забував про все на світі.
Утім, не про все. Відколи вони прибули в Олімпос, він і далі чинив так, щоб його стосунки із Джоанною набули розголосу. Задля цього Мартін влаштовував прогулянки в місто, вештався із Джоанною набережною, тримаючи її за руку, а інколи, умостившись під бескидом, на якому височіла генуезька фортеця, вони починали цілуватися, аж поки одного разу жінка помітила вартового, що спостерігав за ними згори.
– Не хочу, щоб про мене пащекували ці італійці, – звільнившись із його обіймів, заявила Джоанна, і Мартіну вдалось її наздогнати аж на площі перед церквою Святого Мефодія.
«Пізно ти схаменулася, люба», – із сумом думав Мартін, беручи за руку свою даму, щоб забрати її якнайдалі від юрми парафіян, котрі виходили після служби.
Чоловіки та жінки, вбрані в чорний безформний одяг, як було заведено в греків, зацікавлено дивилися на даму, затягнуту в сліпучо-жовте бліо – волаюче безсоромне, як на тутешні звички. Дехто вклонився іноземцям, але священики дивилися суворо, і, як довідався сьогодні Мартін, коменданту фортеці негайно поскаржилися на непристойну поведінку гостей.
Про все це Мартін думав дорогою до будинку екдіка. Вечоріло, сутінки переходили в ніч, замерехтіли перші зірки. Мартін уже був біля садової огорожі, коли до нього долинув тихий бренькіт струн і спів Джоанни. Голос був глибокий, оксамитовий, і він мимоволі розхвилювався.
Душа моя повна любові,
Радісно їй і прекрасно.
І другу так світло зі мною,
На серці в обох у нас ясно.
Я – лиш для нього самого!
І він лиш для мене, єдиний!
Кохання цього палкого
До смертної стане години. [109] Вірші графині Беатріс де Діа (ХІІ ст.) – першої із сімнадцяти знаних істориками літератури жінок-трубадурів. Через пристрасність її пісень графиню часто називали «провансальською Сапфо».
Мартін завмер. Джоанна співала, а він немов наживо бачив її червоні яскраві вуста – такі повні, ніжні, солодкі… Бачив її лагідну, вершково-білу шию з виярочком між ключицями в мить, коли Джоанна закидала в його обіймах голову, немов її кудись затягував потік чорного, як нічне море, волосся. І груди з рожевими сосками – наповнені, мов стиглі плоди… І дивовижний вигин талії та стегон…
Її будова була такою досконалою, що він цілковито втрачав голову, здавалося, ніколи досі йому не випадало тримати в обіймах нічого прекраснішого. Однак… а як же Руф?!
Думка про наречену привела його до тями. Руф – це чистота, спокій, нарешті, дім, де вона на нього чекає. Мирне пристановище після небезпечних поневірянь. А Джоанна… Хіба мало може бути жінок у чоловіка, поки він знайде ту, єдину, з якою проживе все життя, від якої захоче мати дітей?!
«Джоанна – це лише солодка мить, – вирішив нарешті Мартін. – Сліпучо красива, палка, мені з нею неймовірно добре. Та не сьогодні-завтра море вгамується, і наші шляхи розійдуться назавжди».
Він проминув садок і зійшов на обвиту виноградною лозою терасу, де зібрався весь їхній маленький загін.
Так уже повелося, що в Олімпосі вечори вони проводили разом, як доти в дорозі сходилися порозмовляти при багатті. Тут ніхто не заперечував, щоб лицар-госпітальєр сідав біля пані і брав її руку у свою долоню. Тут закушували, теревенили, слухали спів леді Джоанни під акомпанемент тихих струн лютні, а часом і самі заводили старовинних саксонських балад. Мартіну подобалися ці довгі-предовгі наспіви. У них ішлося про славне минуле, про битви й перемоги, про зелені луки та стрімкі річки Англії, що в них воїни напувають своїх коней, а потім сходяться при древніх каменюках, біля яких, кажуть, досі витають духи колишніх королів і язичницьких божеств.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу