Симона Вилар - Лазарит

Він ані словом не обмовився про галеру, поки вона розтирала його мокре тіло й подавала туніку.

– Ці твої шрами, – Джоанна ніжно доторкнулася до страшних рубців, що стягували шкіру в нього на грудях, – звідки вони?

Мартін не відповів, лише подумки усміхнувся: «Милістю твого братика», – і раптом чітко пригадав, як кати палили його розпеченим залізом за наказом Вільяма де Шампера. Він мовчки допоміг своїй леді зійти на схил до стежки. Джоанна досі не помічала, що він змінився, і була така ж безтурботна й навіть не надто засмутилася, зачепившись об коріння й уже вкотре розпанахавши край свого бліо.

Вона сміхотливо зауважила, що Ґодіт їй цього не пробачить, – аж раптом відчужено замовкла. З вершини скелі відкрилася гавань і судна, що стояли в ній…

Весь час, поки вони поверталися в містечко, жінка мовчала. Мартін зауважив, що, судячи з хрестів на вітрилах, обидва кораблі належать хрестоносцям і це найсприятливіша для Джоанни нагода потрапити простісінько до брата-маршала, однак у відповідь вона не вимовила й слова. І тоді він упіймав себе на тому, що найдужче хотів би почути тієї миті: вона не бажає покидати Олімпос та свого лицаря.

Здавалося, Джоанна найбільше переймається власною зовнішністю: хоч як намагалася вона дати собі лад, її вигляд був геть не такий, який би мусила мати набожна прочанка. На спині вологі смуги від мокрих кіс, кучері на скронях скуйовджені, роздерта по шву сукня оголює ногу мало не до коліна.

У гавані вже юрмилося безліч людей. Ще здалеку було видно, що серед них чимало лицарів у довгих кольчугах і зі знаками хрестоносців на туніках; їх оточували зброєносці, рядові піхотинці, почет. Схоже, ці люди зазнали в морі чимало випробувань: дехто з них, ледь зійшовши з корабля, опускався на землю, а дехто починав молитися, не звертаючи уваги на місцевих мешканців. Тутешні ж, скориставшись із рідкісної нагоди, негайно почали торгівлю, пропонуючи чужоземцям рибу, вино й мед. У тисняві ніхто не звернув уваги на пару, що прийшла, а Джоанна, прислухаючись до мови щойно прибулих, несподівано сплеснула в долоні:

– Сили небесні! Та це ж англійці!

Вона ледве стрималася, щоб не кинутися до співвітчизників, але вчасно похопилась – і вмить перетворилася на знатну даму: випросталася, обличчя її стало гордівливим, а її розмова з лицарями була сповнена люб’язності та гідності. Англійці відразу її оточили, розповідаючи, у який неймовірний шторм вони потрапили, як упала щогла та як ураган поніс безпорадне судно без штурвала і з подертими на клоччя вітрилами в невідомому напрямку. Але небо змилостивилося, їх розшукала галера, відряджена королем Річардом, керував якою мілорд Роберт де Бомон, граф Лестер.

Почувши це ім’я, Джоанна зраділа. А незабаром побачила в натовпі високого молодого лицаря в гірчично-жовтій коті поверх обладунку з емалевих пластин, який розмовляв із комендантом Чезаре. На коті був вишитий гербовий щит у червоних і жовтих квадратах – герб дому Бомонів.

– Любий небоже! – дзвінко гунула Джоанна, проштовхуючись до нього крізь юрму. – Мій славний Роберте!

«Який іще небіж?» – здивувався Мартін.

Натомість лицар, озирнувшись на поклик, аж засяяв.

– Святі архангели! Тітонько Джоанно! Моя люба красуня-тітонька!

Вони, сміючись, узялися за руки, а потім лицар підхопив її та закружляв.

Залунали схвальні пересміхи, англійці обступили обох, затуливши їх від Мартіна. Але хай там як, він зрозумів: Джоанна рада бачити цього… небожа, чи хто там він їй. Граф був на голову вищий за свою любу тітоньку, здавався старшим роки на три, а вбраний був як лондонський дженджик, хоча його темно-русяве волосся й стирчало на всі боки, а високі чоботи вкривали суцільні білі смуги від солі.

Коли минула перша хвиля радості, Джоанна опанувала себе й опустилася перед родичем у належному для її становища реверансі:

– Мілорд граф Лестер!..

Проте Мартін уже пригадав, що Роберт де Бомон – один із найближчих сподвижників короля Річарда. Якщо він не помиляється, Джоанна якось розповідала, що її сестра була другою дружиною графа Лестерського, тобто цей молодик, відповідно, – син графа від першого шлюбу. Звісно, вони можуть називати одне одного тітонькою та небожем.

– Мадам Джоанна де Рінель, леді Незербі!.. – ґречно вклонився у відповідь молодий граф.

Вони перезирнулися й знову розсміялися. Мартін, який спостерігав за цим збоку, відчув, як щось вкололо його в самісіньке серце.

Потім граф повідомив Джоанні, що король, сподіваючись розшукати розкидані кораблі їхнього флоту, доручив йому обстежити чималий водний простір на південному узбережжі Малої Азії. Там він і знайшов цих бідолах та відбуксував їх сюди. Але затримуватися тут він не збирається: щойно вдасться домовитися про необхідну допомогу з генуезцями, він негайно вирушить знову на Кіпр, де зараз перебуває його сюзерен. І Джоанна де Рінель має неодмінно плисти разом із ним, якщо не хоче проґавити визначної події: вінчання короля Річарда з Беренгарією Наваррською, що має відбутися саме там!