Симона Вилар - Лазарит

Коли Мартін розповів про це Джоанні, вона сказала, закохано дивлячись на нього своїми фіалковими очима:

– Сама доля утримує нас тут. Хіба не все одно, що станеться з нами потім?

Їй хотілося бути з ним.

І глибоко в душі Мартін теж цього прагнув. Справді: навіщо квапитися, коли під Акрою все спокійно, Сарі бат Соломон нічого не загрожує, а Річард надовго застряг на Кіпрі? Утім, Джоанна запевняє, що її вінценосний кузен – чудовий воїн і йому не вперше здобувати стрімкі та приголомшливі перемоги. Але це нічого не змінює: обоє вони поки в Олімпосі, і геть усе – море, вітер, небо й навіть війна, яка спалахнула зовсім не там, де очікували, – сприяє продовженню того, що сталося на світанку біля гірського потічка.

Далеко внизу вирувало море, по муру неквапно походжав вартовий-італієць у начищеній лискучій касці; плаксиво горланили чайки, ділячи здобич. Вийшовши з фортеці, Мартін почав спускатися по вирубаних у скелі сходах до містечка, яке поки що приховував виступ гористого рогу.

Генуезці чудово тут облаштувалися: їхні масивні кам’яні шпильчасті палаццо, оточені садами, видно було по всіх навколишніх узвишшях. Але сам Олімпос стояв у глибокій ущелині – там, де в море впадала невелика річка. Ще тисячу років тому в цій маленькій грецькій колонії карбували власну монету і зводили храми на честь бога Гефеста. Але ті часи давно минули, й тепер Олімпос перетворився на глуху ромейську провінцію, де про колишню розкіш нагадували тільки обвиті плющем руїни храмів, що вряди-годи траплялися між новіших будівель, серед яких вирізнялися церква Святого Мефодія і будинок тутешнього екдіка, [107] Экдік – у Ромейській імперії представник намісника провінції в селі чи невеликому місті. у якому Мартін поселив Джоанну та її людей.

Прямуючи сюди, посланець Ашера бен Соломона правильно розрахував: їхній приїзд не зможуть не помітити. Звичаї в містечку були патріархальними, і поява лицаря-госпітальєра з вродливою, жвавою та невимушеною в поводженні попутницею, яка ще і яскраво вбиралася, сполошило Олімпос. Місцеві мешканці – від малого до старого – вибігали з будинків повитріщатися на непроханих гостей: молоду жінку з поставою імператриці, яка не ховала під покривалом ані обличчя, ані довгих чорних кіс, та її попутника-лицаря і почет.

Джоанну розважала простодушна допитливість городян: занадто вже відрізнялися галасливий, багатонаціональний, звиклий до всього Константинополь, торговельна Нікея від цього суворого поселення, адже назвати Олімпос містом не повертався язик. Проте місцевий екдік прийняв їх гостинно й поселив у своєму власному багатому будинку. Щедрість госпітальєра підживлювала привітність екдіка – а гроші в цих краях мало кому доводилося бачити, за винятком хіба що генуезців. Мешканці містечка, натомість, раділи, що кухар Бритрік на місцевому ринку, розташованому серед руїн стародавнього храму, скуповує рибу й устриць у рибалок, сир і молоко у селян, полотно у ткаль і щедро за все розраховується.

– Невже вони ніколи не бачили благородних панів? – дивувалася Джоанна, прогулюючись уздовж аркової галереї, звідки відкривався краєвид на затоку й набережну.

– Немає нікого благороднішого за коменданта фортеці. І хоча судна, що пливуть у Левант, часом зупиняються в бухті поповнити запаси прісної води, на берег ніхто не сходить, і таких прекрасних дам тут не було вже добрих сто років.

Повідомивши це, Мартін демонстративно обіймав Джоанну, це бачили місцеві мешканці, і, хоча жінка й намагалася м’яко ухилитися, те, що знатна красуня проводить ночі в обіймах госпітальєра, слуги екдіка вже розтеревенили по всіх околицях.

Чи переймалася цим англійка? Мартін знав: тепер він має над нею цілковиту владу. Вона ніби й досі не могла оговтатися після того, що сталося між ними в горах, і, дивлячись закоханими очима, корилася будь-якій його забаганці. Та і йому не складно було зображати лицаря, котрий згорає від любові – Джоанна виявилася дивовижною коханкою. Обоє перебували немов у хмарі насолоди, весь час тягнулися одне до одного, ділилися доторками, поглядами, цілунками, а часом із вечора аж до ранку без перепочинку, до знемоги віддавалися пристрасті. І щоразу знаходили одне в одному щось нове, невідоме, бентежне, несамовито солодке…

Їм нескладно було цілком віддатися коханню, адже всі попутники одностайно підтримували це раптове почуття, задоволені, що поруч з їхньою леді нарешті справжній чоловік. Не останню роль у цьому відігравало й те, що Мартін поводився як справжній господар, який дбає про своїх людей, щедрий і зовсім не дріб’язковий. Серед людей із Незербі він почувався в колі друзів і навіть не заперечував, коли Ейрік, скориставшись тим, що капелан фортеці належить до латинського обряду, обвінчався зі своєю Саннівою.